Вона все більшала, і то так хутко, що аж тоді я вперше по-справжньому оцінив нашу швидкість. Вовк Ларсен махнув мені зійти вниз, і коли я опинився біля нього, розтлумачив, як лягати в дрейф.
— Зараз буде чисте пекло,— попередив він мене,— але ви не зважайте. Робіть собі своє і дивіться, щоб кок не відходив від фока-шкота.
Я насилу пробрався наперед, бо палубу заливало то з одного, то з другого борту. Пояснивши Томасові Магріджеві, що він має робити, я виліз по фор-вантах на кілька футів угору. Шлюпка була вже близько, я добре бачив, що вона дрейфує проти вітру; щогла й вітрила, викинені за борт, правили їй за плавучу кітву; у шлюпці було троє, і всі вони вихлюпували воду. Кожна водяна гора, накочуючись, закривала шлюпку від нас, і мене брав ляк, що це я бачив її востаннє. Але шлюпка несподівано знову злітала на пінявий гребінь хвилі, стаючи майже сторчака, і тоді показувалося її мокре чорне дно. Потім прова опускалась, корма задиралася високо догори, шлюпка падала в провалля між двома хвилями, і якусь мить можна було бачити, як троє людей у ній несамовито вихлюпують воду. І щоразу я сприймав її появу як диво.
"Привид" раптом змінив курс і ухилився вбік. Я вжахнувся, подумавши, що Вовк Ларсен, мабуть, утратив надію врятувати шлюпку, але вмить зрозумів, що то він ладнається лягти в дрейф, і скочив на палубу, щоб бути напоготові. Ми йшли прямо фордевінд, а шлюпка була далеченько на траверзі в нас. Раптом я відчув, що вітрила трохи опали і шхуна пішла рівніше, хутко набираючи швидкості. Судно поверталося проти вітру.
Коли шхуна стала впоперек хвиль, на нас ударила вся сила вітру, що від нього ми досі втікали. Здуру я обернувсь до вітру лицем. Він стіною наваливсь на мене, повітря забило мені легені, і я не міг його видихнути. Коли я отак захлинався повітрям, а "Привид" нараз дуже накренивсь і ніби вгруз на місці, підставивши хвилі борт, я побачив величезну водяну гору, що піднялась над моєю головою. Я відвернувся, перевів дух і знову глянув угору. Хвиля нависла над кораблем. Промінь сонця заграв на її хребті, і на мить мені сяйнула в очі прозора зелень води, облямована молоком шумовиння.
Тоді хвиля впала, і неначе настав кінець світу. Мене мов привалило страшним обвалом, збило з ніг, і я опинився під водою. У голові майнула жахлива думка: це ж мене зараз змиє в море! Я вже чув про такі випадки... Мене перекидало, било об палубу, несло хтозна-куди. Не мігши вже стримувати віддиху, я набрав повні легені їдучої солоної води. Та весь той час не спадало мені з голови одне: я мушу винести клівера на вітер! Смерть мене не лякала. Я певен був, що якось вискочу з біди. Мою очманілу голову сповнювала думка, що треба виконати наказ Вовка Ларсена, мені ввижався він сам: стоячи за штурвалом, серед розбурханої стихії, він відважно кидав виклик бурі, протиставлячи їй свою волю.
Мене з розгону вдарило об щось, певно, об планшир. Я дихнув і відчув, що вдихаю життєдайне повітря. Спробував підвестись, але знов ударився об щось головою і впав на палубу. Виявилося, що хвиля ніби з якоїсь примхи занесла мене під півбак. Вибираючися рачки звідти, я наштовхнувся на Томаса Магріджа, що лежав плазом і стогнав. У мене не було часу з ним морочитись. Я мусив перенести клівера.
Коли я вибрався на палубу, мені здалося, що всьому настав край. З усіх боків тріщало дерево, бряжчало залізо, дерлася парусина. "Привида" розривало, розламувало, розбивало вдрізки. Фок і фор-топсель, повиснувши без вітру через наш маневр, лопотіли й рвалися, бо нікому було підтягти шкот; важкий гік, грюкочучи, перелітав від борту до борту. Довкола літали різні уламки; уривки линв метлялись і звивалися, неначе змії. Раптом затріщав, уломившись, і полетів униз фок-гафель.
Він упав лише за кілька дюймів від мене, і я, враз прочумавшись, кинувся до роботи. Може, не все ще пропало? Я пригадав, як Вовк Ларсен попереджав мене, що буде справжнє пекло; ось воно й настало. А де ж він? Оглянувшись, я побачив його: напруживши свої могутні м’язи, він підтягав грота-шкот. Ту мить корма шхуни задерлася високо вгору, і його постать виразно вималювалася на тлі білих хвиль, що мчали повз нас. І все те, всю страшну картину хаосу і руйнації, я побачив, почув і осягнув за якусь чверть хвилини.
Мені не було коли глянути, що сталося з шлюпкою,— я метнувсь до клівер-шкота. Сам клівер почав лопотіти, то рвучко напинаючись, то раптом знов обвисаючи. Вчепившись у шкот, я цупив його з усієї сили, і щоразу, як вітрило обвисало, мені щастило трохи відтягти його. Я зробив усе, що лишень міг. Я тяг, аж пучки мені репалися з натуги. А тим часом бом-клівер і стаксель порвало на клапті й понесло за вітром.
Але я все тяг і тяг шкота, щоразу закріплюючи двома обертами те, що пощастило відвоювати. Потім вітрило стало легше піддаватися,— до мене наспів Вовк Ларсен. Він тяг шкота, а я підбирав слабину.
— Закріплюйте! — гукнув він.— І нум далі!
Біжачи за ним, я завважив, що, попри всю руйнацію, маневр було виконано. "Привид" ліг у дрейф. Він іще міг змагатися і змагався з стихією. Хоч майже всі вітрила зірвало, але винесений на вітер клівер і попущений до кінця грот лишились цілі і тримали судно провою до розлютованих хвиль.
Я став шукати очима шлюпку, і поки Вовк Ларсен ладнав для неї талі, я побачив, як вона піднялася на хребет височезної хвилі з завітряного боку від нас, за яких двадцять футів. І так вдало розрахував капітан, що нас відносило просто на шлюпку; нам лишалось тільки зачепити талі за обидва кінці й витягти її на борт. Але робиться воно не так легко, як про те пишеться.
Спереду в шлюпці був Керфут, Уфті-Уфті сидів за стерном, а Келлі посередині. Коли нас піднесло ближче, шлюпку підняло на хвилю, а ми пірнули в безодню, і тоді майже просто над собою я побачив голови трьох людей, що через борт дивилися на нас униз. Іще за мить уже нас піднесло вгору, а шлюпка провалилася між двома хвилями. Не йнялося віри, що нова хвиля не розтрощить об "Привид" ту тоненьку шкаралупку.
Але в слушну хвилину я кинув линву з гаком Уфті-Уфті, а Вовк Ларсен — Керфутові. Обидві линви зараз же зачеплено, і всі троє, діждавшись зручної миті, водночас спритно стрибнули на палубу шхуни. Коли борт "Привида" вивернувсь із води, шлюпка лягла на нього, і не встигло судно перехилитись назад, як ми витягли її на палубу і перекинули догори дном. Я помітив, що в Керфута ліва рука в крові. Йому якимсь побитом розтовкло середній палець. Але він і взнаки не давав, що йому боляче, і правою рукою допомагав нам принайтовити шлюпку.