Дівчина розчинила двері й ввійшла всередину. Берк і його провідник рушили за нею.
— Стій! — гукнув хтось по-англійськи.
Енгес Берк побачив високого чоловіка; рудий чуб, руда борода, сплющений, мов у боксера, ніс, але обличчя розумне, очі веселі. І ще одного. То був маленький чоловічок із чіткими рисами обличчя. Але з-під гриви чорного волосся виглядав геть зморщений лоб. Вони стояли поряд, пильні, напружені. Чорночубий тримав револьвер сміт-вессон тридцять восьмого калібру.
— Стоїмо,— швидко відповів Берк.
— Хто ви? — спитав чорночубий, і його обличчя стало ще напруженіше.
— Нас привела ця дівчина,— сказав Берк, теж весь напружений, не зводячи погляду з револьвера.
Чорнявий швидко заговорив до дівчини; вона коротко щось відповіла, а потім крутнулась, мовби зніяковівши, вискочила в двері й побігла геть.
— Ну? — мовив Берк.
— Говоріть ви,— сказав чорнявий.
— Я був у госпіталі, внизу,— почав Берк; він говорив нарочито спокійно, спершись на почорнілий сосновий одвірок.— Лікар-грек сказав мені, що десь тут в один австралієць.
— Ви грек? — спитав його рудий.
Берк мимохіть окинув себе оком, а потім згадав, що він не в австралійській уніформі.
— Австралієць,— відповів.— Мене звуть Енгес Берк. Я був у Кандії.
Чорночубий, на якому були тільки бавовняні шта* ни, трохи опустив сміт-вессона.
— А другий хто? — спитав Берка.
— Грек. Він привів мене сюди. А ви хто?
Рудий не відповів, ждав, доки чорночубий переговорить по-грецькому з Берковим супутником. А тоді спитав:
— У якій частині служив?
<— А це важливо? — спитав Берк.
•— Так.
Берк назвав свій батальйон і полк, потім додав, що був на зенітній батареї в Кандії.
— Все гаразд,— сказав рудий чорночубому,
■— А цей каже, що він грек і був у тому ж госпіталі. Думаю, це правда.
Настала мить, що завжди буває ніби межею між ворожнечею й приязню. Чорночубий і рудий стояли перед Берком. Берк уже знав, що чорночубий — грек, а рудий — австралієць. Вони перечекали цю хвилю, потім чорночубий віддав револьвера товаришеві.
— Будьте як дома,— сказав рудий і всміхнувся, блиснувши нерівними зубами.
— А ви хто такі? — спитав уже Берк, не сходячи з місця.
— Мене звуть Стоун,— просто відповів рудий. І назвав свій батальйон та полк, щоб не було сумнівів.— А це — грек, Ніс. Він прийшов сюди зі мною.
Тоді Берк зайшов усередину й зачинив двері.
Вони розповіли йому про себе. І про те, як попали сюди, на Юктас.
Стоун, рудий велетень, розважливий, з неквапним гумором в очах, розказав Беркові, що з ними було на Кріті. Як вони чекали на березі біля Сфакії і як їх маленькими шлюпками перевозили на есмінець.
Спершу, сказав він, забрали тяжкопоранених. Далі поранених, що могли ходити. Коли дійшло до цих, то враз виявилося, що всі — поранені, почали шкандибати, спираючись на гвинтівки. А Стоун чекав разом з іншими. Як їх на березі лишилось уже мало, есмінця потопили "юнкерси". Згодом підійшов другий есмінець, підібрав тих, що врятувалися. Тоді Стоун і подався в гори з Нісом, якого зустрів, коли вони ждали на сфакійському березі есмінця і їх почали бомбити "юнкерси". Коли в Сфакію прийшли німці, вони піднялись у Білі гори й рушили далі на схід уздовж хребта. Хотіли проскочити до південного берега; але всюди натрапляли на німців. Отак вони дісталися до Юктасу і хотіли перейти через гору на південь. Тепер навколо знову заслони. І треба мерщій вибиратися звідси. Поки Стоун розповідав, Енгес Берк дивився на чорночубого грека. Цей смаглявий маленький чоловік був іще молодий, але його обличчя вже поорали суворі зморшки, а очі світилися якимось диким завзяттям. Його маленька дужа постать пасувала до обличчя: вона була зграбна, бистра, і в ній чулося те саме завзяття. Він саме щось казав грекові, який привів сюди Берка. Грек лежав на долівці, йому, видно, було погано. Лежав нерухомо, випроставшись, дивився в стелю й мовчав.
— Якщо ми хочемо вибратися звідси, то треба рушати негайно,— сказав Берк.
— Де були німці, коли ви покидали госпіталь? — спитав Стоун.
— Десь за милю від нього, піднімались угору.
— Коли це було?
— Сьогодні вранці. Ми йшли цілий день.
— Тобі треба одягтися інакше,— сказав Стоун. А сам тим часом надяг на себе вовняну сорочку з довгими— рукавами й куцу крітську безрукавку. Берк побачив тепер, що долі лежить не ковдра, як йому спершу здалося, а сільська повстяна бурка. Він мимохіть розглянувся по коморі, ніби шукаючи собі одежі, але побачив тільки незграбні дерев'яні козли та кілька бурдюків у кутку.
— Можна дістати йому якусь одежу? — спитав Стоун у Ніса.
— Хай візьме бурку,— сказав грек Ніс.— Ми й так уже багато набрали в цьому убогому селі.
Стоун віддав Бернові свою зелену австралійську сорочку.
— Погано, що це хакі,—сказав він, ніби вибачаючись.
— Під буркою не буде видно,— сказав Берк.
— Ти можеш зараз іти? — спитав рудий велетень.
— А куди ми підемо? — спитав Берк.
— На південь.
— Послухай,— сказав йому Берк,— я вже ходив. Гора аж кишить німцями.
— А ми зійдемо східним схилом,— сказав Стоун.
— Яка різниця?
— Там немає сіл. Жодного,— відповів той.
— Ця наволоч нишпорить усюди,— сказав Берк.
— Що ж, і тут лишатися — це не вихід.
— Авжеж,— мовив Берк.— Той лікар казав, що вони піднімаються дуже швидко. Боже мій, якщо треба — то ходімо.
— Ти можеш іти зараз? Куди тебе поранено? —• питався далі Стоун.
— В зад. Ходити я можу.
— А цей не може. Йому дуже кепсько, у нього кровотеча.— Ніс нахилився над греком, котрий так само лежав долі — безтямно, нерухомо.
— Іти з хворим — не діло,— сказав Стоун.
— Я залишу його у кого-небудь,— сказав Ніс.—> Він тутешній, із сусіднього села.
— Зачекаймо, поки стемніє,— мовив Берк до Стоуна.
— Ні. Поки ми кудись дійдемо, буде вже темно. Іти треба зараз,— сказав грек.
Стоун тримав у руках карту Кріту. Він розгорнув її і показав Кріт, дюймів десять завдовжки, на блакитному тлі моря. Це була стінна карта, видана військовим міністерством, і годилася вона тільки на стіну. Досить точна в подробицях, вона все-таки була не дуже докладна, та й дрібна.
— Де ви її дістали? — спитав Берк і, взявши у Стоуна карту, підніс її до очей.
— Уся Сфакія була засіяна цим мотлохом.