— Розбили,— сказав Берк.
Мабуть, так воно й було. Від п'ятнадцяти будинків зосталася купа білого сміття. Вони розсипались, мов хвиля об берег. Біла пляма на зеленому тлі схилу. Білі плями щебеню й сміття, що позалітали на дорогу. Вони біліли аж коло моря. Біліли на повороті дороги. Цілі купи каміння — маленького, великого, один камінець, два вкупі, осколки каміння. І жодного шматка дерева. Ні карнизу, ні навіть слідів хати. Яйце, розтрощене молотом. І цілковита тиша, як у пустелі.
Безсоромна тиша.
Край дороги стояв стовп, а на ньому біліла дошка. Вони рушили туди. Ніс зосереджено вдивлявся в напис на дошці. Прочитав його голосно по-грецьки, потім обернувся й сказав:
— Це вони його зруйнували.
— Що там написано? — спитав Стоун, кивнувши на дошку.
Вони стояли на дорозі серед білого пороху й каміння, а в повітрі все ще витав запах чи то мертвої риби, чи то фарби.
Ніс іще раз прочитав напис.
— Тут пишеться таке,— сказав він: —Село Сірнос зруйновано як покарання за вбивство в ньому! Так, одного німецького солдата. Тут пишеться, що мешканців села звинувачено в допомозі англійцям. їх судив військовий суд, і винесено вирок: зруйнувати все село. За те, що в ньому вбито залізноголового, сказано далі, тут ніколи не житимуть люди.
Вони ще якусь хвилю дивились на дошку.
— Ходімо звідси,— сказав Берк.
— Бачив я підлоту, але такої...— озвався Стоун.
— Це за наш човен.— Ніс закипав гнівом.
— Підірвали динамітом,— мовив Берк.— І досі чути запах.
Вони дивилися на рештки п'ятнадцяти хат, які і в руїнах залишилися одним цілим. Далі дорога завертала до мосту. Туди вони не пішли, а вернулися й швидко рушили схилом угору.
Вони поповзом дісталися до вершини, що лежала на рівні мосту. Глянули туди, де стояли човни. їх не було.
— Немає,— сказали всі троє, кожен по-своєму.
— Чисто зроблено,— сказав Стоун.
— Це не чисто,— гнівно кинув Ніс.
— Він має на увазі, що німці довели справу до кінця.
— А ви сумнівалися? — спитав Ніс.
— Якого дідька...— почав був Берк, але Стоун глянув на нього й похитав головою.
Вони лежали долілиць. Міст був зліва, на тій самій висоті ліворуч. Ніс увесь аж здригнувся, розглядаючи високі мостові бики. Він мовчав. Тоді ледь торкнув Стоуна за руку.
— Дивіться,— сказав він.
Стоун побачив під мостом двох повішених. Вони незграбно висіли на мотузках, накинутих на шиї, й від цього їхні голови неприродно вивернулися, опавши на плечі. Вони висіли під високою аркою. Тіла їхні обвисли. Руки й ноги розслаблені, як це й буває в повішених. Ноги звисали, мов у непристойній знемозі. І вони дивилися в різні боки. Один був більший. Вони висіли і здавалися дуже мертвими.
Один повішений — чоловік. Другий — жінка.
— Бачите? — спитав Ніс.
Тепер і Берк дивився, відчуваючи те саме, що й Ніс.
— Бачите? — повторив Ніс.— Це все через нас і для нас. Кров пролито, і тепер ми її п'ємо. Дивіться,— говорив він гнівно, обурено, нестямно, звинувачуючи їх.— Дивіться,— казав він.
■— Бачу,— хрипко мовив Берк.
Він бачив: то висять Спада і зелененька. Обоє мертві, скарані на горло. Непристойно, безсоромно мертві. Навіть звідси було видно язик зелененької, висолоплений, коли вона хапала повітря, тільки-но затягся зашморг. Вони висіли вже днів три. Ніс дивився і ніби відчував запах.
Але для Берка Нісове обличчя нічого не виражало. Це була його, Беркова, цілковита й остаточна поразка. Він лежав на лопатках. Тільки раз у житті з ним було таке. Він не міг пригадати коли. Те, що він бачив, заступило все на світі. Я дістав ляпаса, удар по голові. Удар в пах. Він карався, сам не знаючи чому.
Здавалося, ніби він побив собаку, скривдив дитину. Ніби сам себе застав на поганому вчинкові. Бо це було те саме. Він відчував таку огиду, ніби був свідком статевого збочення. Він до того розлютився, що зірвався на ноги. Йому хотілося вчепитися в кого-небудь руками. Зубами рвати тих, хто повісив Спада і зелененьку. Він шаленів від безсилля й огиди.
А у Ніса голова була ясна й спокійна. Його це приголомшило, але він сприйняв усе так, ніби цього й сподівався. Спада могли давно повісити за те, що він глушив рибу динамітом. Але за що його повісили ці? Якесь безглуздя. Адже вони нічого не знали. Не знали про те, що Спада їм допоміг. І все ж його повісили. І Смаро, юну дружину динамітника. Ці двоє поплатилися життям, щоб ми тепер пливли на всіх вітрилах до Александра. Я й досі не знаю, повісили метаксисти мого батька чи розстріляли. Між метаксис-тами і залізноголовими немає ніякої різниці. Жити отак — злочин. Вони не заслужили пощади, усіх їх треба винищити. Дійти до того, щоб отак холоднокровно повісити людину на мосту в її рідному селі! Якщо я коли й боявся залізноголових, то тепер не боюсь анітрохи. Щоб винищити таких, потрібні стійкі люди й великі справи. Сподіваюсь, що інглезі стійкі люди. Адже тепер ми цілком покладаємося на них. Якщо вони справді такі, то зможуть довести цю справу до кінця. Залізноголові й метаксисти — те саме. Одна зграя. Повісити Спада! А мого батька розстріляли чи повісили?
Він підвівся на весь зріст.
— Ляжте,— сказав йому Стоун.
— Сподіваюсь, ваші в Єгипті краще готові, щоб покласти цьому край. Байдуже де. Але таких людей треба винищити.— Ніс стояв і дивився на тих, що висіли під мостом у рідному селі.
— Ляжте,— сказав йому Берк.
— А я не хочу лягати,— люто й голосно сказав Ніс.
— Вас побачать.
— Я не можу ховатися від таких.— Оця необхідність ховатися, та ще з таким на душі, викликала в ньому гнів, огиду, нудоту.
— А їм що — повісять і вас, та й годі,—1 нетерпляче сказав Берк.
— Невже вас не бере гнів? Невже ви цього не бачите?
— Бачу,— спокійно промовив Берк.
— Заспокойтеся й ляжте,— сказав йому Стоун,
— Нічого ви не бачите,— раптом сказав Ніс, і його обличчя прибрало спокійного виразу. Він був безсилий, як людина, змушена ховатись. Боляче відчував нікчемність самотньої людини. Він хоче винищити цих залізноголових. Його, одного чоловіка, спинять їхні гармати. Спинять і їх трьох. Це не під силу кільком людям. Тут потрібен розмах. Сила. Жорстокість. Нині його брав розпач, що він самотній у цій боротьбі, що не може з ревом і гуркотом кинутися схилом униз, винищити всіх до ноги залізноголових, підняти з руїн село Сірнос, повернути життя Спада й зелененькій.