— Ідуть,— сказав він і, не обертаючись, штовхнув обох ногою. Ті вмить опинились біля нього.
— Ну от,— сказав Берк. Його зразу занудило.
Стоун узяв "сміт-вессона" й почав закладати в барабан гладенькі патрони.
їх стримав Ніс. Він усе робив розважливо, як і Стоун, і не любив зайвого поспіху. Він перший зметикував, що ці одинадцять тотенкопфів про них і гадки не мали. І нікого не шукали. Один прийшов з фотоапаратом на високому штативі, який він увіткнув у пісок. Інші відразу стали роздягатися.
— Бісові душі! — прошепотів Берк.— Купатися будуть.
— Не ворушіться. Мовчіть,— сказав Ніс.
Вони лежали нишком, не рухаючись. Енгеса Берка нудило все дужче. Ще б пак — тотенкопфи були від них ярдів за п'ятсот. Усі вже пороздягались, крім того, що прийшов з фотоапаратом. Троє тотенкопфів пішли у воду голяка. Два інших кинулися у хвилі з розгону. Зчинили галас.
Раптом один з них помітив човна. Німець стояв на березі геть голий, тільки на голові в нього була залізна каска, яку вони, здавалось, ніколи не знімають. Він погукав ще двох і показав на човен.
Усі троє побігли по твердому піску через дрібні хвилі прибою. Пісок, мов снігова пороша, летів їм з-під ніг. Стоун бачив коротко підстрижену чуприну одного з них, трикутник засмаги на білій шкірі, неприродно прямі постаті.
Для Берка цього вже було занадто. Йому треба було виблювати. Він почав блювати, як це буває від хвилювання, перенапруження, а не від недуги. Блював він голосно. Відповз далі, в куток печери, скорчився, намагаючись стриматися, затамувати стогін, але не міг.
Стоун і Ніс не звертали на нього уваги. Непорушно стежили за трьома тотенкопфами. Стоун подумки кляв Берка за стогін і радів, що на твердому піску не залишилось їхніх слідів. Берк знов став блювати, і Стоун рвучко повернувся до нього.
— Тихше,— мовив він. Це було сказано звичайним розважливим тоном.
— Не стогни,— сердито сказав Ніс,— а то вони можуть почути й прийти сюди.
Два тотенкопфи йшли поруч, безтурботно про щось розмовляючи, доки наблизились до човна. І заговорили про човен. Це було ясно видно. Енгес Берк, якого вже перенудило, також дивився на цих трьох. Тотенкопфи гуртом взялися за човен. Ривками вони поволокли його по піску до води. Та їм забракло терпцю. І вони зупинились, побачивши, що тягти важко. Потім один пішов геть. Двоє інших знову взялися за човен. Вони протягли його ярдів двадцять, а залишалося ще з п'ятдесят.
Тоді й другий махнув рукою. Він засперечався з третім, що вперто поривався тягти сам. Другий наздогнав першого, і вони побігли назад, до фотоапарата.
Останній тотенкопф заліз у човен і почав розхитувати щоглу. Берк думав про цього. Цікаво, думав він, чи є в нього мати, чи знає вона, що тепер робить її син. Адже скоро він помре, як і кожен, хто їх помітить; його вб'є Стоун із свого "еміт-вессона*, якого він стискає в руці. Вб'є, незважаючи на те, що постріл приверне увагу решти німців.
Тотенкопф виліз із човна. Зненацька він потягнув за один із фалів, видно, хотів порвати.
— От сучий син! — лайнувся Берк уголос.
Якусь мить німець дивився на фал, потім перевів погляд на скелю.
— Він може нас побачити,— сказав Стоун.
— Ні,— сказав Ніс.
— Він дивиться сюди,— сказав Берк,
— Ні.
Тотенкопф іще раз щосили смикнув за фал. Але вірьовка не рвалася. Тоді він несподівано подався геть. Ідучи, дивився на вершину скелі, потім глянув униз, просто на їхню печеру.
З його вигляду ясно було, що він їх не бачить.
— Він щось задумав,— мовив Берк.
Вони лежали непорушно, дивлячись, як тотенкопф побіг, наздоганяючи інших. Той, що з фотоапаратом, свиснув у сюрчок. Усі швидко вдяглися й, мов череда, побрели по схилу вгору.
— Він щось помітив,— сказав Стоун.
— Не думаю.
Нісова впевненість дратувала Берка, якого знов починало нудити.
— То куди ж він тоді дивився? — спитав він у Ніса.
— Не знаю. Але нас він не побачив. А то вони уже всі були б тут.
Вони більше не сперечалися. Заснути теж ніхто не міг. Від напруження ще більше стомилися. Вони лежали й чекали. Чого — і самі не знали. Щось мало статися, перш ніж настане ніч.
Та коли тінь від скелі, що падала на широкий піщаний берег, пересунулася на схід, усьому настав кінець. У повітря злетів високий конус білого диму. Запахло горілим, земля здригнулася від вибуху. Раз. Потім ще раз, іще.
— Стріляють у човен.
— Це бофорс.
— Вони нас побачили.
— Це стріляє бофорс.
Вони чекали, чим це скінчиться. Всі троє знали, що станеться неминуче. Бачили, як від вибухів розлітався білий пісок. Перший снаряд упав далеко від човна. Вони чекали. Це сталося за хвилину. Спершу вони почули, як задвигтіла земля, потім пролунав гуркіт подвійного пострілу. І тут вони побачили, як два снаряди майже водночас влучили в човен.
Спершу злетів пісок. Далі двічі гахнуло, й затріщало дерево. Човен розколовся відразу. Замелькали тріски упереміш із сипучим піском. Він злетів угору в гуркоті вибуху. Його розбило, розірвало, рознесло, розвіяло в німому повітрі. Підкинуті уламки примарно літали довкола у фантастичному п'яному ритмі.
Бух. Бух. І всьому кінець.
У повітрі висіла тільки піщана завіса. Там, де лежав човен, на піску залишилася вирва в двадцять сім футів чотири дюйми в поперечнику. Пісок був надто м'який для таких великих снарядів, тому й вирва вийшла широка.
Тепер вони були готові на все. Берк і Стоун поривалися втекти. їх спинив Ніс. Він їх просто придержав. Він усе зрозумів. Сказав їм, що то була забавка. Інстинкт руйнування, та й годі. Хлопчисько, приставлений до бофорса, розбив човна. Ото й тільки. Німці нічого не бачили. Це зробив той самий залізноголо-вий, який хотів порвати фал. Він мав зброю, і йому над усе кортіло скористатися з неї. І більш нічого.
І вони залишалися в печері до вечора.
Розділ десятий
Ніхто не знав, що робити далі. Енгес Берк сказав:
— Вернімося в оте рибальське село й дістаньмо другого човна.
Двоє інших промовчали.
— То як? — знов озвався Берк.— Адже десь треба його дістати.
— Тільки не там,— відказав Ніс.
Настала ніч. Вони ще сиділи в своїй маленькій печері, але знали, що їм треба скоріше йти звідси. До ранку вони повинні відійти в безпечніше місце, якомога далі від цього бофорса. Треба було вирушати негайно. Але й розмова ця була потрібна й життєво важлива.