— Тихше,— сказав Стоун, коли вони почали штовхати човна.
Човен був футів вісімнадцять завдовжки, з широкою кормою, тупим носом і високою — десь близько двадцяти п'яти футів — щоглою. Посередині дна йшов уподовж залізний лист, що кінчався біля стерна й правив за висувний кіль. Борти були плоскі. Дно теж. Човен легко зсунувся з піску на мілководдя. Але гнучка щогла затряслась, і снасті застукотіли об неї.
— Ради бога, тихше! — пошепки мовив Стоун.
На воді човен став рівно, ледь-ледь погойдуючись з боку на бік. Вони тихо повели його мілким потоком, підштовхуючи руками. Брели по воді, не піднімаючи ніг. Перевели човна через потік і почали штовхати по мулкій мілині, щоб протягти попід високою аркою мосту. Це давалось нелегко, бо мул був грузький. Вони рухали човен поштовхами, і це виходило досить шумно.
Енгес Берн ще з початку знав, що шуму забагато. Стоун теж знав і чогось ждав. ї все-таки воно сталося зненацька.
Ніхто з них досі не помітиц на мосту вартового. Почули тільки окрик по-німецьки. Коли пролунав той голос, усі заціпеніли, А потім, піднявши голови, побачили німця біля поручнів мосту, просто над собою — тьмяний, але досить чіткий силует. На мить запала тиша: певно, вартовий думав, що робити далі.
Він трохи постояв нерухомо, а тоді повернувся й побіг.
— Побіг кликати на допомогу,— люто мовив Спада.
— Побіг кликати на допомогу,— переклав Ніс.
— Не стріляти,— владно сказав Берк до Стоуна. Адже у Стоуна був "сміт-вессон". Якщо він почне стріляти, то підніме на ноги весь табір залізноголових.
А Стоун уже дерся прибережним схилом угору, доганяючи німця. Берк і собі кинувся за ним.
— Бігом! — закричав Берк до Стоуна.— Лови його. Бігом.
Ніс дерся за ними по кам'янистому схилу, що досягав рівня мосту. Берк і Стоун опинилися нагорі водночас. Обидва побігли кам'янистою дорогою. Німця не було видно, але вони чули, як той спускається з крутого берега за мостом. Берк кинувся навперейми через високу піщану кучугуру. Він з'їхав слідом за німцем просто вниз. Стоун, Ніс і Спада бігли позаду, в обхід.
Берк чув німця попереду, чув інших позаду. Він побачив круте урвище, а далі — положистий схил. З'їхав з того урвища вниз на сідницях, обдираючи шкіру об каміння крізь штани та пов'язку. Упав і за інерцією посунувся далі аж до води. І враз побачив, що опинився знову біля стоянки човнів. Попереду берегом біг німець. Берк підхопився й погнався слідом по піску; він не бачив його, але чув.
Далі Берк побачив німця, той біг понад берегом. Тінь од крутих схилів падала так, що Беркові здавалося, ніби він женеться за кимось по довгому рову, який кінчається бозна-де. Він натужно біг, грузнучи в піску, біг широкими стрибками, бо не міг доладу зігнути ногу. І чекав, що німець от-от закричить.
Берк уривчасто думав. Німець біжить недарма. Треба скоріше догнати його. І якого дідька він побіг? Шум який зчинили! Мені вже несила. Зараз німець біжить по камінню, гупає, мов кінь по бруківці. Швидкість звуку сімсот тридцять п'ять миль на годину. Мені б зараз цю швидкість, він би у мене погупав, сучий син.
Берк знову вибіг на каміння. Тепер боляче затрудило хвору ногу. Але він цього не чув. Він саме долав кам'янисте русло, через яке пробіг німець. Швидше. Він наддав ходи, відштовхуючись носками від каміння. Гупало в голові, грудях, скрізь. Решта троє дерлися скелями позаду. Берк приклав руку до боку, як хлопець, якому закололо в боці від бігу. Намацав важкий пояс. Посмикав за пряжку, і пояс ковзнув донизу, дзвякнувши об камінь. Німець уже ближче, видно його гвинтівку, саперну лопатку за спиною та круглу коробку протигаза. Він знову подерся на чимдалі вужчий схил.
Ну, все, подумав Берк, коли німець поліз нагору. Нагнувся і, не спиняючись, ухопив великого плоского каменя й пожбурив у німця. Камінь був плоский і полетів дугою, зникнувши з очей.
— Паскуда! — закричав Берк.
Задихаючись, напружившись так, аж йому розколювалась голова, він штовхав і штовхав своє невелике широке тіло вперед, долаючи опір повітря. Пригнувся й побіг по-спринтерському. Поминув каміння і вискочив на пісок.
Помчав по ньому, відчуваючи, як голова пашить жаром від крові, що її натужно гнало серце. М'язи його куцих дебелих ніг працювали, мов поршні; руки були, наче пропелер з кутом атаки, що тяг його вперед, як крила Ліліенталя, або Мульяра, або гвинт із змінним кроком Де Хевіленда.
До німця залишалося ярдів п'ятнадцять. Щоб легше було долати схил, Берк нахилявся вперед і біг на самих пальцях. Німець намагався щось закричати, але так засапався, що тільки прохрипів. Крізь шурхіт землі, що сипалася згори, Берк чув хекання німця та тупіт інших ніг по камінню позад себе.
Або зараз, або всьому кінець. Гнатись і гнатись, аж доки схоплю його. Ще одне зусилля. Останнє. Серце аж вискакує з грудей. Тільки тепер.
Він підвів голову. До німця, що мчав угору, так само п'ятнадцять ярдів. І тут Берк геть ошалів. Він дико закричав, сльози нестямної люті бризнули у нього з очей. Став голосно лаятись, але слова застрягали в горлі. Несамовито рвався вгору, забувши про те, що роблять його ноги, ніби відділивши їх від насоса, який працював усередині. Усе це злилося докупи з силою світла, висотою звуку й енергією розпаду електронів. Його руки чіплялися за траву, кущі й каміння, ноги, відштовхуючись, колупали землю.
І він зробив це останнє зусилля.
Проти темного неба показалася край схилу біла лінія піску, на якому стриміли поодинокі кущі.
Угледівши вершину, німець на мить спинився, щоб передихнути. Берк цього не помітив. Ним оволодів непогамовний шал, безумство. Рвався вгору, забувши навіть про свою мету. Божевільно мчав уперед, аж доки опинився майже біля самого німця. Він побачив саперну лопатку, важку залізну каску, що прикривала потилицю. Характерні обриси всієї постаті.
І, не віддихавшись, стрибнув на німця. Відчув, як незграбно ковзнули його руки, обхопивши чуже плече, торкнувшись гарячої спітнілої потилиці під зсунутою каскою. І рвонув з останніх сил.
Німець не втримався і повалився на нього. Зчепившись, вони котилися піщаним схилом униз, перекидаючись один через одного.
Берк украй виснажився. Сили покинули його. Вони були геть витрачені.