— Так, він був дуже веселий. І в нього були дуже солодкі цукерки. Він ходив зі мною оцим лугом і розпитувався, як я живу.
— Ти ходила з ним навіть по цій стежці?
— Навіть по цій стежці. А одного разу він мене поцілував.
— Навіщо? — здивувався хлопчик.— Адже він не батько, а зовсім чужа людина.
— Я не знаю, навіщо він це робив. Він не казав.
— А мати знала?
— Мати знала. Вона тоді лежала в лікарні, ми їздили до неї з батьком, і я їй призналася. А мати сказала: "То, напевне, дуже гарний чоловік, коли він цілує мою донечку".
— А за цукерки?
— І за цукерки теж призналась. Вона сказала: "Коли вгощають солодким, то не відмовляйся, а тільки сама ніколи не проси".
— І за цю стежку сказала?
— За стежку? Ні... За стежку не сказала.
— І потім ти його більше не бачила, коли почалися канікули?
— Так, я його не зустрічала. А потім я йшла в бібліотеку міняти книжку.
— Яку? Я її читав?
— Про анаконду.
— А що це таке?
— Це удав. Він живе в тропіках...
Він зітхнув:
— Ні, не читав.
— Я йшла дорогою, коли раптом зупинилася легкова машина. А з неї виглянув отой чоловік і запитав: "Ти не хочеш покататися?"
— Ну, а ти?
— Сказала, що хочу. Він одчинив дверцята і посадовив мене поруч себе. Він був дуже гарний і сміявся. Він запитав, чи я не боюся в машині. А я сказала, що не боюсь. І ми поїхали. Він дивився на мене ласкаво.
— Куди ж ви їхали?
— Ми їхали по дорозі. Минули одне село, а потім інше. Вибралися на асфальт. Я запитала, чи скоро ми повертатимем назад. А чоловік засміявся. І сказав: "Ти не хвилюйся. Ми просто покатаємось". І дав мені цукерку. Я взяла цукерку, але їсти не стала.
— Чому?
— Мені не хотілось. Розумієш, раптом зовсім перехотілося їсти цукерку. Неначе вона мала бути гіркою. Хоч я знаю, що вона була смачна. Я й раніше їла такі, і вони мені подобались.
— Що ж ти зробила з нею?
— Ну, я тримала її в руці. А скоро ми поминули якесь містечко, навіть не зупинилися в ньому. Я сказала, що не хочу більше кататись. Тоді чоловік сказав, що ми повернемо зараз праворуч, а потім іншою дорогою помчимо додому... Незабаром машина повернула праворуч, потім ще, і я подумала, що ми їдемо додому. Чоловік нічого не казав, тільки став суворим і більше не посміхався. Я запитала, коли ми будемо дома. Він однією рукою погладив мене по голові. Я бачила, як він міцно стиснув губи, щось міркує. І раптом він запитав, чи я його люблю. Я сказала, що люблю тільки маму й тата. Тоді він запитав: "А мене?" Я повторила, що люблю тільки маму й тата і що колись любила свою тьотю. Але це було ще тоді, коли вона не вмерла, а коли вмерла, то я вже майже забула про неї і перестала любити. Тоді чоловік сказав, що дуже мене любить і в нього в кишені заготовлено для мене багато цукерок.
— Він купив для тебе багато-багато цукерок?
— Ага. Але я сказала, що мені вже перехотілося солодкого, і запитала, коли ж ми будемо дома. Він відповів, що вже скоро, це ми поїхали назад незнайомою дорогою.
— І він посміхався?
— Ні, він уже не посміхався. Він сказав, що ось зараз треба зупинитися, він пообідає, а потім ми поїдемо далі. І ми зупинилися в одному селі. Він пішов до буфету, а я виглянула у вікно. Це село я знала. Воно зовсім близько від Києва. Коли ми з мамою й татом їздили до бабусі автобусом, то також зупинялися тут. Я відчинила дверці, вистрибнула на дорогу і тихенько пішла. Потім оглянулася. Чоловіка ніде не було. Я побігла в бічну вуличку і раз у раз озиралася, бо думала, що він за мною поженеться на машині. Але його не було. Я минула село, опинилась на шосе... Далі бачу: мене наздоганяє автобус. Тоді я зупинилася й підняла руку. Автобус став. Виглянув водій і запитав, куди мені. Я відповіла, що в Київ до бабусі. "А чому ти сама?" — поцікавився він. Я сказала, що люблю ходити сама. Він відчинив зелені двері і впустив мене всередину.
— А в тебе гроші на квиток були?
— Ні, не було. Тоді кондуктор сказала, що не має права везти мене зайцем. А один дядечко з портфелем почав сердитись, кричати, що з дітей не слід брати за проїзд, бо вони не працюють. Кондукторка сказала: "А коли так, то ви візьміть їй квиток". Дядько з портфелем щось буркнув, ще більше розсердився, а потім поліз у гаманець, вийняв гроші і взяв квиток.
— І ти приїхала до бабусі?
— Приїхала. А вона питає: "Онучко, а де ж батько чи мати?" Я відповіла, що сама добралася. Бабуся не повірила. Тоді я сказала про того чоловіка, який віз мене на машині. Бабуся розхвилювалася і почала розпитувати, який той чоловік з лиця. Я сказала, що дуже гарний, що він весь час посміхається. Тільки він не посміхався в машині, а був строгий. А ще я сказала, що він білоголовий... Коли бабуся почула, що він білоголовий, то розхвилювалася ще дужче. Вона сказала: "Ти бач, як він далеко відвіз дитину..." Але це вже нецікаво. Ти краще знову розкажи про море.
— Ні. Цікаво. Що ж було далі?
— А далі я жила в бабусі. Вона написала в наше село, і приїхав батько. Він радів, що зустрівся зі мною, бо думав, що я пропала. А куди ж я мала пропасти, правда?
— Правда.
— Ми з батьком пішли на пошту, і він написав мамі телеграму, що все гаразд, бо я жива й здорова. Потім ми були в кіно, а після кіно їли морозиво. Увечері мене поклали спати. Я вже задрімала, коли почула, що бабуся з батьком розмовляють про мене. Бабуся обурювалась. Вона кричала про когось: "Та як він смів таке робити з нашою онучкою?" Батько мовчав, а потім сказав зовсім тихо й сумно, що він усе розуміє. Що білоголовий колись навчався з моєю матір'ю в інституті, і вони одне одного любили. І що білоголовому дуже хотілося забрати свою дочку до себе... Але тут я не стала слухати, а заснула, бо вони заговорили про якусь іншу дівчинку, а не про мене, бо я ж не була дочкою білоголового.
— І це все?
— Все. Так я покаталася на машині.
— І більше ти його не бачила?
— Ні. Білоголовий більше не з'являвся. А коли з явиться, я більше не сяду до нього в машину.
— Чому?
— Бо він везе, куди хоче, а мене не слухається. Але ти краще розказуй про море. Я ніколи не бачила моря. Воно велике?
— О-о!
— А хвилі які?
— О-о!
— Такі, як цей кущ?
— О-о!
— Вищі?
— Як ота хата!
Вони зупинилися й розглядали білу хату під стріхою, неначе вперше її бачили. А можливо, дівчинка бачила й справді вперше, бо то вже була не хата, а велика бурунчаста хвиля, а за нею зводились не хати, а нові хвилі, і вже шуміло море, хлюпаючи тривожно й холодно по садках, а вони обоє стояли на березі.