Прибігла Оля. Це ще гімназистка — в уніформі з великим білим виложним коміром. В її буйному каштановому волоссі — великий червоний бант. Вона вчилась у Петрограді в інституті, тепер дома і все ще не знає, що їй робити. Вона б хотіла поступити до інституту мадам Крюґер у Києві, але все ще не рішена. Вітаючись з Іваном, Оля робить кнікс, злегка червоніє, але не тратиться.
— Як вам дома, Іване Григоровичу? — питає Оля.
— Дякую. Все гаразд, — відповідає Іван.
— Цікавить вас політика? — питає Оля.
— Ну… Як вам сказати… Оскільки-оскільки, — відповідає Іван.
— Як це розуміти?.. Наш батько весь у політиці. але я гадаю, що росіяни не повинні займатися політикою…
— Цікаво, чому? — ставить питання Іван.
— О! Наша Оля має свою теорію, — вставляє свою думку Мар’яна.
— І скажеш — неправильну? Я уважаю — ми, росіяни, мусимо займатися великими справами, а не політикою…
— Великими? Як це розуміти?..
— Дуже просто: є ж великі справи! Наприклад — соціалізм… Знаєте, що це таке? Наш тато каже, що в проекті це — колишній рай, з якого свого часу, як ви прекрасно знаєте, янгол Божий вигнав Адама і Єву… до речі, мені здається — добре зробив. Не думаєте ви?
— Цікаво, — каже Іван.
— Я переконана, що янгол добре зробив, виганяючи з раю людей. Я песимістка. Як можуть у святому місці бути такі люди, які не мають за плечима крил? Ну, поміркуйте самі…
Іван розсміявся. Мар’яна також.
— Все це наслідки, — каже Мар’яна, — розполітикованої родини. Наш батько весь час цим займається…
— Замість спорту, — підхоплює Оля. — Я вам кажу, Іване Григоровичу, що ми, росіяни, як твердить батько, роджені спасти світ, а себе принести в жертву. Наводить приклад Христа, Галілея, Конфуція, зовсім не питаючи нас. Я не хочу загибати задля спасіння людства, і то з дуже зрозумілих причин: я хочу поїхати хоч раз до Італії…
— До Італії?
— А куди скажете? Італія — єдине місце, де є вулкан, по якому можна ходити. Він зветься Везувій. І взагалі Італія… Там є папа і взагалі багато цікавого. Я дивуюся: чеховські сестри прагнули бачити Москву. А я хочу бачити Рим.
— Це ваша ідея? — питає Іван.
— О-о! Це було б мало. Моя ідея інша, якщо жінка може мати якусь ідею взагалі…
— Чому не може?
— Чому не може? А тому, що жінка сама по собі ідея…
— Це прекрасно подумано…
— І сказано, Іване Григоровичу… Не можете ви собі на хвилинку уявити, як гарна жінка, що займається ідеалами, жахливо тратить на красі? Відриває від себе увагу, замість її на собі купчити. Ні, ні, ні… Я ще розумію: яка-небудь артистка — Дункан, Бернар, Кеплер, кінозвізда чи танцюристка і взагалі щось, як Павлова… Але я ось від батька довідалась, що знаходяться жінки, які стріляють у міністрів або роблять революцію з червоним прапором. Це ефектовно, але… Ви вірите, що з такої революції робітництво матиме користь?
— Ха-ха-ха! — розсміявся Іван.
— Ти, Олю, вже розійшлась… Досить!
— Мар’яно Миколаївно! Це дуже цікаво.
— Ага! Ага! — каже Оля. — Що? Іван Григорович мене цілком розуміє. По очах бачу.
— До речі — ви не висловили ваших ідеалів…
— Частинно висловила.
— Частинно…
— А нечастинно — це значить бути жінкою. Доброю, цікавою, щирою, яких у нас майже немає… Я читала пару тузенів російських романів… І крім Віри з "Обриву", ніхто більше мені не сподобався. Чи, може, ми не маємо цікавої жінки? Чи, може, ми її не бачимо?
Маємо так багато людей, що вони себе взаємно поглинають… Не знаю, чи добре я висловилась…
— Дуже добре. Прекрасно! — захоплюється Іван.
— Але я мушу йти… Помагати мамі, — сказала Оля, зірвалася з місця і вибігла…
Іван сміявся. Мар’яна посміхалася тихо.
— Це наша Оля, — сказала вона. — Батькове виховання… Він постійно нею займається і навіть не рішився пустити її до школи…
— Скільки їй років?
— Шістнадцять…
— То вона дуже розвинута.
— Однобічно. Вона вміє цікаво молоти язиком. Але вона непрактична. Взагалі ми всі непрактичні, інакше ми б уже давно мали дім, а не цю ось шопу.
— А ваш сад… Просто чудовий…
— Батькова пасія, і тому він чудовий. Тепер батько займається чотирома, чи, пак, трьома речами: пацієнти, політика, Ольга. Влітку додається сад… А взагалі у нас не скучно. Я дивуюся, що російські письменники виводять нашу провінцію скучною… Я цього не сказала б… Ми кожний день зайняті… Читанням, біганням, плаванням, їждженням… Взагалі безліч справ. Давніше я половину свого життя проводила у поїзді між Петербургом, Києвом і Каневом… Я це не вважаю за погане. Я помітила, що великі простори дуже розгортають людину, а особливо жінку…
— Чому особливо жінку? — ставить питання Іван і виймає цигарку. — Дозволите закурити?
— Дуже прошу… Ось цигарки, попільниця… А ось чому жінку: по-моєму, жінка сприймає речі більше оком, ніж вивчанням… Кіно — ось ідеальна лектура жінки… І подорожі… Тільки подорожі втомлюють… Але невимовно цікаво, коли їдеш і бачиш нові краєвиди, нових людей… Правда, що Росія мене, як слушно каже Оля, не виповняє. Нам тут чогось дійсно бракує, і тому ми рвемося за кордон…
— Це цілком зрозуміло, — каже Іван. — Західня Європа (бо закордон, ми якраз так розуміємо) має право нас цікавити. Там є багато такого, чого ми дома не знайдемо… Тільки одно треба пам’ятати: краще, як у нас, ніде немає…
— Я не можу нічого сказати… Я не могла порівняти. Я ніде, крім Росії, не була…
— Я не хочу сказати, що нема кращого життя. Ні. Але у нас життя цікаве. Ми маємо простір для того. У нас безліч проблем. У нас стільки різноманітних питань… Я був у Німеччині. Німець весь скупчений в межах своєї території. Від Катовиць до Страсбургу. Це страшно мало, і спасає їх тільки їх глибина. Вони йдуть углиб. Вони не мають куди розростатись. У них забудовані вулиці, вковані мости, вичищені клямки. У них ситі коні, у них все добре. І прекрасно. Але їх ситість, м’ясо і товщ, їх порядок, навіть чистота, скажу вам — все те мене тиснуло. Є люди чисті, німці ж — вискребані. У них жінки день і ніч труть помоста. Ступить — і вже стирає. А це творить педантизм, а педантизм — вузькість… З другого боку, вузькість жене в педантизм… Німець уважає трагедією, коли у нього розбивається тарілка… Це жах, це дослівний жах, і він від того кричить так, ніби в світі потоп.