Морози також стратили пару коней, але не те їм на думці. В темноту відійшли живі люди, і за ними треба якось бігти, кричати, подати руку рятунку. Це ж діється при очах, на досяг руки діє видима смерть, і який Бог може тут помогти? Тут особливо проявила себе Наталка. Вона весь час скромно мовчала, але тепер почала діяти. — Треба, Іване, йти!
— Я біжу! Я біжу! — швидко лепетала Мар’яна. її рішуче перебив Іван: — Нікуди не біжу, ось ми сідаємо в санки і їдемо до міської управи. Пішки нас варта не пустить.
— Де ж ті, каналії, можуть бути? Де їх шукати? — каже сам до себе старий і думає про оте "че-ка".
— Та, напевно, в міській управі, — каже Іван.
Було рішено їхати. Варта з-під ґанку відійшла, їдуть Іван, Мар’яна і старий Григор. Останній поганяє. Іван — у своєму фраку, Мар’яна — у шлюбній сукні, гриви коней заплетені, і в них мають паперові стрічки.
Поїхали з місця чвалом, бо спішили і боялись, щоб не зупинила їх варта. Стояла глибока тиша, і сани Морозів неслись через тьму і тишу, мов бойова колісниця. Місцями, дійсно, ходили вартовики, але вони, мабуть, не встигали зоглядітися, як біля них пролітали сани. Під’їхали до міської управи.
Назовні тихо, сонно і скучно. При вході — ті самі два з кулеметними навхрест стрічками. Те саме світло з піддашшя освітлює потрощену вивіску. Одно з партерових вікон замазане кволим світлом не тільки ззовні, але і зсередини. Навкруги ідилічна тиша і врочистий спокій.
Сани Морозів розбили і стлумили настрій довкілля. Негайно виникла процедура.
— Отой! — Іван і Мар’яна вискакують з саней, вартові не вірять своїм очам, один з них біжить досередини і по хвилині мчить назад. — Захадітє!
Іван і Мар’яна йдуть досередини, старий лишається при конях. Вони опиняються в покої, заваленому вперемішку столами, стільцями і зброєю, далі ззаду — довгий і широкий стіл, а за ним кількоро людей. Над ними на проводі навскіс звисає прив’язана до стелі і до цвяха в стіні мала електрична лампка. Всі грають у карти.
Іван і Мар’яна маленьким проходом продираються до столу. Кілька голів з приплющеними очима піднялося їм назустріч.
— Я називаюсь Іван Мороз! — почав одразу Іван. — Сьогодні у мене весілля. Ось тут моя наречена. У нас були гості. Нагло до нас увійшли невідомі озброєні люди і всіх наших гостей забрали. Одинокою причиною їх арешту були їх чисті руки. Що це значить? Мушу довести до вашого відома, що мій тесть, якого також забрали, лікар. Логічно, що лікар не має права мати брудних рук. Другий мій гість — директор місцевої школи…
— Давольно! — проговорила одна з постатей за столом. Вона також була у шкіряному одязі, як і та, з кулеметами. Обличчя біле, чисте, з гострими чорними очима.
— Знаєм! — казала та постать далі. — У вас там собралась всякая офіцерская сволоч! — вигляд у неї байдужий і сонний.
— За винятком мене, там не було ніяких офіцерів, — каже бистро Іван.
— Ви офіцер? — гостро, ніби прокинувшися зо сну, поставив той питання.
— Так. Я офіцер! — спокійно, але рішуче сказав Іван.
— Царскій? — впало знову питання.
— Русскій! — відповів Іван.
— Раднов! — звернувся той до одного з присутніх. — Поіщі! Названий поволі і байдуже відкладає карти, бере більшу папку паперів і спокійно їх переглядає. — Как фамілія? — падає голий, байдужий запит. — Мороз! Іван Мороз! Я вже сказав! — кидає Іван.
Наступає коротка перерва. — Нєт, таваріщ камісар! — каже спокійно Раднов і закриває папку.
— Ґдє ви служілі? — питає швидко комісар.
— В артілєрії!
— В паслєднєє врємя?
— Я бил в плєну!
— Кто вас здєсь знаєт?
— Здєсь все меня знают.
— Пазвать таваріща Акіма! — сказав комісар у темноту до дверей, хоча там нікого не було. Іван і Мар’яна також туди оглянулись. Там було чорно і глухо. Але по хвилині звідти виринула нова постать, яку не зовсім добре видно.
— А! Паздравляю! Іван Грігорьєвіч! — раптом чує Іван, руку його схопили і міцно тиснуть. — Мар’яна Ніколаєвна! Паздравляю от всєво сердца!
Це, виявляється, і був "таваріщ Акім". В ньому Іван одразу пізнав знайомого різника, на ім’я Янкель. Той самий, що протягом довгих років купував на хуторі Морозів ялівки. Здивовання велике. Перших кілька хвилин Іван не знаходить належних слів, а "таваріщ Акім" негайно робить своє: — Лазарь Міхайловіч? Что ето значіт?
— Я здєсь нічєво не знаю. Донєслі, что там сабралісь афіцери!
— Пошлі іх всєх к чорту — тєх, кто ето сказал, — резонно проговорив Акім. Він це висловив певно, стисло, підкреслено. Комісар посміхнувся, відложив нарешті карти і спокійно сказав Раднову: — Ашібка, таваріщ Раднов!
Поволі входив ранок — нехолодний, вогкий, мовчазний. Вулиця глухо замкнулася в собі, все згорнулось, на перехрестях — вартові й кулемети.
У Лоханських проломний настрій. Повернулися всі, як були. Микола Степанович увійшов спокійно, в шубі, без шапки, зовсім мовчки, довгі руки звисають, брови насуплені. — Нічого, Миколо Степановичу! Давно, коли ми з вами мріяли про свободу — то була тільки мрія. А це ось — дійсність!
Микола Степанович не сказав ні слова. Всі поволі почали розходитись. Тільки Морози не можуть виїхати, бо донесли, що на мосту далі триває процедура з руками. Нікому не хочеться ще раз пережити ту саму пригоду. Граф, сміючись, заявив, що нагла зміна режиму принесла наглу зміну його становища. Він уже не граф, а тільки Дємідов. І не власник маєтків, а звичайний пролетарій. "Ми всьо разрушім до аснаванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроім! Кто бил нічєм, тот будєт всєм". — Чи не так, Миколо Степановичу? — казав весело граф. В цьому просторі це була одинока весела людина. Здавалося, що йому направду весело і навіть приємно. Здавалось, він навмисне лишився тут, щоб усе бачити і різними словами довести своє до свідомості людей, хоча б ось цих, що тут біля нього.
Графові донесли, що вертатись додому нема потреби, що там уже є господарі. — Я так і знав. Добре тільки, що відправив свою дружину… А Афоген Васильович і Микола Степанович запропонували йому негайно місце в себе. — Нічого, — сказав Дємідов. — Все в порядку. Дев’ятнадцять років я вже чекаю цього дня і все не падаю на дусі. І думаю — не впаду.
А старий Григор наглить їхати. Його не вабить сніданок. Що там діється в хуторі? Звідти ніяких вісток. Але настрій усіх, за винятком Микити, піднявся. Наталка бурхливо сміялась. — Чого ти регочеш? Дурна! — сердито казав Микита.