Морозів хутір

Сторінка 89 з 142

Самчук Улас

XI

Дні нового року багаті на снігопад. З різних боків верталися Морозові сини. Тільки один Сопрон поїхав і не вернувся. Григор з цього приводу ніяк не міняє висловів — нічого, мовляв, не сталось, люди живуть, де їм жити належиться, син пішов, бо йти мусів. Петро вернувся з Піщаного. Каже, що їхав назад через Прохорівку бічними, лісовими дорогами. Оповідає, що там "щось страшне твориться". Якісь, каже, засіли банди, і скрізь ті банди, і все в тих бандах, і всі носять зброю, і якийсь дідько вложив їм у руки ту зброю. По дорозі Петро відвідав свого старого знайомого, якогось там Демида Лимана, що ніби колись, ще за мирних часів, брав з ним участь у численних полюваннях по плавнях дніпрових. Розуміється, там випив, і той йому розповів, що, мовляв, народ невдоволений Петлюрою, бо він ніби не турбується порядком. Не можна, либонь, давати нашим людям до рук зброї так само, як скажемо, ложку чи люльку, бо наш народ "елемент тьомний" і зі зброєю не знає, що робити. Народ вимагає порядку, а також "твердої власті".

Десь перед самою голодною кутею, обсипаний з голови до ніг снігом, появився також Іван. Він був аж у Золотоноші. "По дорозі" побував у Каневі, бо і так уже кілька днів не бував у Лоханських, а коли взяти на увагу Новий рік та різні мандри Мар’яни з Андрієм, а також з графом, то можна подумати, що Іван не надається на ролю нареченого Мар’яни. Подумати лише, що в ці дні якраз Іван робить усе, тільки не те, що має робити.

О, ні. Іван саме в ці дні дуже і дуже багато переживає. Ось він вернувся з Канева зовсім пізно, обтрусив мокрий сніг, увійшов до своєї кімнати, і видавалось — він п’яний. Що з ним сталося? Пив він дійсно? Пив. Але, крім того, також і не пив. Те, що з ним твориться, не можна назвати тверезістю.

Ось він входить до кімнати. Ось ще стоїть постіль, на якій спав Сопрон. Ось його витертий, зі шматками блідо-зеленого сукна, робочий стіл. Над столом — портрет Марусі. Все це дуже знайомі, закорінені глибоко в його тямку, предмети, але тепер ті самі речі барвіють і звучать не так, як звичайно. Іван робить кілька твердих кроків. Цим хоче сказати, що він все-таки в повному такті, але в ту саме мить зненацька сідає в старе м’яке крісло, і здається йому, що він ось вибухне диким криком розпачу.

Перед ним невідступно Мар’яна — її рожеві щоки, буйні бронзові кучері. Веде з нею ту саму розмову, що вів недавно, повторює свої і її слова, а коли проводив Сопрона — боровся не тільки з вітром та снігом — боровся з самим собою. Проводив у невідоме рідного брата і відривався від Канева. Те і друге подвоювало спротив простору.

По дорозі назад він заїжджав також до Лимана. Цього вимагали змучені коні. Лиман просив зістатися на ніч, ставив усе нові пляшки самогону, спокушав кишкою, що саме вийшла з печі, тримав за рукав. Даремно. Іван мусить їхати, і він їде. Коні не сміють бігти, вони повинні летіти, вітер стає на прю, густішає сніг, але коли перед смерком доїжджає до Канева, то здавалось, що він на таких висотах щастя, де можна тільки співати.

У Лоханських, на щастя, застав усіх, від вух до п’ят був засніжений, Мар’яна на його вигляд завзято реготалась, помогла йому вилізти з башлика і шинелі, нап’ятої на батьків кожух, їдальня і кілька чарок вернули йому рівновагу.

Йому тут добре, тепло і приємно. Мар’яна — майже екзотика. Про подорож свою з Андрієм — ні слова.

— Розказуй! Іване, розказуй! — казала швидко, тягнула його до салону, сідали поруч на канапі, торкались руками до рук. Іван розказує, а ніч тікає і треба їхати, і не можна встати…

Цього вечора, вже дома, знову проходить ту саму дорогу і вимовляє ті самі слова. Він весь там, у тому салончику, переживає півтьму слабого освітлення. І не має можливості усунути простір, що віддалює його від того місця.

Відсутність Сопрона в родині нагадує свіжу щербину в роті, до якої треба призвичаїтись. Був і нема. Так багато його слідів навкруги. Похилий, незграбний, вештався отут — і вже нема. І це тривало одну мить. Роки й десятиліття відділяли його від родини, прийшла одна мить поєднання, пройшла — і знов, як було.

Водохреща справляли, як велить древній закон і порядок. Їхали на Йордань, як і за всіх часів. Тільки цього року не було "тріщи, не тріщи", а був сніг, був вітер, було вогко. На Дніпрі, як це вже звикли, розчищали лід від снігу, робили ополонку, ставили великий, льодовий хрест і поливали його буряковим соком. І коли падало світло сонця, хрест блищав, ніби був з рубіну. А довкруги втикали у сніг молоді ялинки.

Від собору, як звичайно, тягнулась довга урочиста процесія, співав великий хор, а братчики й сестрички несли погаслі воскові свічі.

На льоду вже чекало два шереги війська з того самого другого куреня Запорізького полку, і коли відчитали та відспівали "Во Іордані", і коли отець благочинний почав купати хрест, військо дало в небо три сальви, сповіщаючи вищі сили, що вода освячена.

А потім був бій, як велить звичай, бо всім здавалося, що в Дніпрі не стане води. Задні тиснули на передніх, черпали воду, бігли з нею додому, по дорозі розливали.

У Морозів, відколи хутір хутором, стара церемонія. Виконує її Григор з допомогою наймолодшого сина. На цей раз таким наймолодшим уже не син, а внук Василько.

У стару, розписану, опішнянську мису наливається дніпрова вода. Вона схожа на легкий чай. З колосків жита і пшениці в’яжеться невеличке кропильце. Григор бере мису з водою. Василько — шматок крейди, і зі співом "Во Іордані" вони йдуть з кімнати до кімнати. Старий кропить усе водою Дніпра, а Василько пише крейдою на одвірках маленькі хрестики. Далі Василько бере в кухні кошичок з хлібом та сіллю, і вони йдуть без накриття голови на подвір’я, до всіх будинків. Все окроплюється водою, кожна тварина дістає шматочок хліба з сіллю, і на кожному одвірку лишається крейдяний хрестик. І нарешті вони йдуть садом і пасікою — улії, дерева і кущі дістають свячення, а після всього старий зупиняється серед саду, робить кропильцем у повітрі хрест і, проказавши: — Мир тобі, всяка жива і мертва Божа твар! — кладе на себе три рази хрест на знак того, що його обов’язок і цього року виконаний.