— Пане сотнику! То й ви з нами! Раз ви нас сюди закликали — покутуйте!
— От тобі проїхались, — казала Мар’яна. — Паніматко! Дай, Боже!
— На здоров’я! На здоров’я!
— Впораємось, — каже сотник.
— За здоров’я ваших орловців!
— Яких-таких орловців, дозвольте спитати?
— З Арла! У них орловська мова.
— Нічого. Історія все перемеле!
— Правильно. Значить, за історію!
Сотник має, видно, і так досить, але чує виразний виклик, а капітулювати негаразд. Випили ще і ще. Розмова швидко розгортається. Мар’яна оповідає, як то по них строчили з кулемета, і при тому регоче.
— Це вперше в моєму житті, — казала Мар’яна, — а серце моє застукало, а душа — в п’ятки, а сани догори ногами!
— Інакше ви не були б у нас! — казала паніматка.
Всі добрі, щирі, свої, підсідають і підливають, і все "дай, Боже", — випивають самі і просять випити всіх.
Андрієві здавалося, що за цей час він через темноту і сніг пролетів великий простір і попав на іншу планету. До сотника він так і сказав: — Скажіть мені, звідки власне ви тут взялися?
Сотник, мабуть, не зовсім його зрозумів і дивився великими і нерухомими очима.
— З душі, — раптом вирвалось у нього напівжартом.
— А де ви набрали тих людей?
— Ех, ви! Нетямущий. Що я вам — довідкове бюро? Андрій робився п’яним, і голоси проходили до нього, ніби крізь туман. Слова виривались окремо і, здається, без змісту. Сотник був також п’яний.
— Я хочу, сотнику, ці речі знати. Ви мене розумієте? Чи ви мене не розумієте?
— Я вас не розумію.
— Питаю вас, де ви вискіпали отих людей, що стоять там, у полі?
— Я їх не вискіпав. Вони прийшли самі. Це козаки. Третій курінь Запорізького полку, Понімаєте? Це наше козацьке військо.
Гей, долиною, гей! Широкою
Козаки йдуть, — заспівав сотник і вимахував правою рукою. Ви понімаєте? Козаки!
Попе-ре-е-ду До-ро-шенко!
Веде своє військо, військо запорізьке… Га? Ви зрозуміли? Ви знаєте, як то воно було? Га? Іде запорізьке славне військо, попереду пан гетьман Дорошенко, за ним бубни, літаври, бандури. А направо й наліво жнуть женці, а пшениця, як ліс, а кругом воля! То була Україна! Розумієте?
— Розумію!
— Нічого ви не розумієте. Ви ще замолодий, щоб такі справи розуміти. Наш пан головний отаман Петлюра сказав нам: — Козаки! Мусимо визволити нашу Україну з московської кормиги і зробити з неї самостійну державу. От вам! І ми б’ємось! І ми поб’ємо москалів. Ми бились під Бахмичем. Ми бились під Київом. На нас наступав Муравйов. Пусте! Наші хлопці, кажу вам, бились, як леви! Як леви, кажу вам, бились.
Ці слова вдаряють молотом по уяві Андрія. Він пильно дивиться на цю людину, що сидить біля нього. Чудово! Прекрасно! Незбитий доказ, так би мовити, ірраціональної суті.
— Чого так дивишся? — каже сотник.
— Дивлюсь!
— Дивуєшся?
Андрій мовчки налив чарки, взяв одну і кивнув головою на другу.
— Так ще по одній, сотнику? Сотник мовчки взяв чарку.
— Ну, що ж. Скоро знову фронт, а поки можна — можна! Дай, Боже! — сказав сотник. Обидва випили.
— Не раджу, козаче, багато дивуватись, — казав далі сотник. — Нема з чого.
— Ооо! — вирвалось в Андрія.
— Вояк має право на власне життя? Скажеш — ні?
— Це ясно. Неясно тільки, чому воно не так.
— А я тобі от скажу. Я скажу. Я вже такі справи перевірив. Людина є найбільша суча дочка з усіх тварів на землі. Це забріхана по вуха каналія, що без всякого сумління, як найбільша курва, зловживає тим, що вона має язик, розум і силу. Ми, — вдарив по столі сотник так, що всі на нього поглянули, — маємо право… Ми роджені тут! Скажете — ні? Ми народжені на цій ось землі. І от ми не маємо тут права казати, що ми хочемо. Понятно? До нас приходить отака каналія — звідти-оо і командує. Сволота! — повільно, з заціпленими зубами витиснув сотник це слово. І відразу добавив: — Нам кажуть: імперія! А як так, то дозвольте: за що ж ви нас не визнаєте за людей? Спитайте там отого, що стоїть на варті. Він вам скаже, за що він там стоїть! Він уже не висловить те по-людськи. Його скалічили, як каплуна, але його душа, кажу тобі, ясна, як сльоза. І він знає, за що. Недавно, — каже далі сотник, а голос його набирає соковитості, — підходить до мене старенький єзуїт у вигляді священика і солодким голоском питає: скажіте, пажалуста. От ви за Україну… А чи существуєт на українском язикє Геометрія? А я отак подивився на нього і кажу: — Нєт! Нє существуєт! — Так зачєм же кров пролівать? — питає той. А я йому кажу: — От якраз за те, батюшка! Він вилупив очі. — Нє панімаєтє, батюшка? А нада, щоб ви панімалі! Мій батюшка скрутився, як вуж. Зрозумів! Я йому розмазав, як на лопаті. Я йому розжував і в рот вложив. — Та воно панятно, каже потім. — На малороссійськом язикє можна було хіба з кухаркою лаяться. — Ото-то, кажу!
У другій кімнаті тим часом бринькали гітари і шумів танець. Сотник раптом устав, ударив по плечі Андрія:
— Йдемо! Затанцюємо!
Андрій звівся на ноги, був вищий за сотника, чув, що поміст під ним колишеться, обняв сотника за плечі, і вони перейшли туди, де грали. Сотник заговорив по-російськи: — Панове! Ми от з цим молодим чоловіком задумали протанцювати. Вдарте нам якогось нашого!
Дві гітари забренькали гопака. Андрій і сотник, спочатку разом, а потім окремо, пішли в присяди. Не можна довго втримати таке темпо, але до танку відразу включилась Мар’яна. Збилось коло. Андрій швидко відпав. Він тяжко сапав, і з чола його лився піт. За ним відпав сотник. Мар’яна танцювала далі, до неї долучився незнайомий молодий чоловік, що також з місця пішов у присяди. Мар’яна відпала. З кола вирвалася ще одна панна. Молодий чоловік відпав, і його місце заступив інший. І так ішло, крутилося, бриніли гітари, і дійшло до отця Леоніда, що викликав своїми присядками бурю оплесків. До нього долучився ще раз Андрій та сотник, і ці вже примусили гітари замовкнути.
— Отак танцює Україна! — прохрипів залитий потом сотник. Всі шуміли, як море. Андрій обтирає рукавом чоло, підходить до Мар’яни.
— Ідемо! Вже світає. Нас там уб’ють!
Мар’яна сяюча і щаслива. Дійсно, час їхати. Зчиняється буря протестів. Ще раз за столом, ще чарка з отцем, паніматкою, з сотником, обійми й цілунки, і коли Андрій з Мар’яною опинились надворі, було вже сіро і все вкривав сніг, мов товста перина, їх проводять цілою юрбою. Андрій і Мар’яна всілись, загорнулись бараницею, замахали руками і з місця погнали коні у чвал.