— Цікаво, чому він нас згадав.
— Ну, — каже Григор. — Нічого дивного. Скільки то я находився з ним по Придніпрю. Тож були вічні лови, а скільки ми, бувало, говорили. Він, бачте, студіював, як він казав, народне господарство. А чоловік з головою.
Петро казав: — Це ж вони тепер усі вивтікали з Петрограду. "Таваріщі" випросили. З ним приятелював Сєров.
— Ти, Петре, добре його знаєш? — питав Іван.
— Як добре. Ловили пару разів разом рибу… Я ж малював з нього портрет. Здається, висить тут, у лісничівці.
Про свої відвідини лісничівки Андрій промовчав. І взагалі Андрій зробився мовчазний. Якісь виняткові думи ворушать його мозок. Сопрон збирається все-таки їхати, хоча ніхто не знає як. Таня завзято господарить. Водяний від’їхав, пообіцявши бути в Каневі на балу. До Морозів приїжджали рідні та знайомі, довго гостились, розмовляли, привозили вістки з околиць. З Серпухівських хуторів прийшла вість, що там ґрасує якась банда. Все йде перевертом, Каленик Хмель дістав записку, що як не виложить дві тисячі золотом — піде з димом. Минулої ночі отуди-о знову горіло, кажуть, громили замок Кочубеїв, а до Києва тепер хіба на крилах пролетиш. Між Козятином і Києвом усі мости порвали, а вагони ходять без вікон.
— А ти хочеш їхати до Сибіру, — каже Григор до Сопрона.
— Я це діло знаю. Доїду на Дін, а там доберусь до Саратова. Не можу ж я тут сидіти вічно.
— Е! І там воно те саме. Колчак, Антонов, чехи. На всі боки вітри. Розвіють вони Росію, ох, розвіють!
Минають шумні, крилаті дні. Надходить Новий рік. В соборі всеношна, велика служба, співатиме збірний хор. У залі вищої початкової школи — ялинка, по обіді — для молоді, а ввечері бал.
Потепліло, і почав падати великий, густий сніг. Старий Григор каже, що на Новий рік завжди падає сніг. На Різдво місяць, на Маланку сніг, на Водохреще мороз. На хуторі багатий, щедрий вечір. Столи, як годиться, засипані мішаним зерном — жито, пшениця, всяка пашниця — прикриті сіном і білими скатертинами.
Родина в повному складі, палає ялинка, і брати щедрують. " Щедрий вечір тобі, пане господарю, — радуйся! Ой, радуйся, земле, син Божий народився". "Бо прийдуть до тебе три гостоньки з неба, — радуйся!" Можуть приходити, всі готові. Спати цієї ночі довго не доводиться, бо ще з вечора приготовлені сани для поїздки на всеношну.
До Канева їдуть усі. О третій ночі їдуть старий, Таня, Андрій, Катерина Львівна і, розуміється, Василько з Михайлом. Іван з Сопроном лишаються до ранку. Так воліє старий. Не гаразд у такий час лишати хутір з самою Омелянчихою. До Івана з Сопроном охоче пристав Петро. Вів ще не позбавився старої, доброї звички не вставати дуже рано. Вранці їде решта. Сопрон, Петро, Катерина Львівна і Михайло залишаються на обід у Левицьких. Іван їде вітати з Новим роком тещу, тестя і наречену.
З приводу цього наповняються знані морозівській коші новорічними подарунками. Таня мусить виявити максимум сприту й винахідливості. Їй при боці стоїть Андрій. Його фантазія невичерпна. Все це робиться пильно, тепло, передумується кожна людина, її вдача, хочеться кожному дати те, що принесе радість. "Радуйся! Син Божий народився"!
Всеношна пишна і маєстатна. Панікадила палають огнем, все залите світлом. Собор повний народу. Благословенство "хлібів, вина і єлею" викликає в пам’яті кращі образи дитинства. Розмашний виголос проти диякона — "і подаждь, Господи, мир, благосостояніє, побіду над врагами" — страшними брилами звуків підноситься у простір храму, сильне, як буря, "многая літа" єднає небо і землю і кличе вічність.
Біля собору в темноті постійний рух і стишений гамір, під’їжджають і від’їжджають з брязкотом сани. Зустрічаються знайомі і взаємно вітають себе з Новим роком; багато з них щойно скінчили "щедрий вечір" і їм все ще хочеться щедрувати. Під’їжджають такі сани і з такими гістьми, яких перед цим не можна було зустріти в Каневі. В шубах і хутрах, з петроградською і московською вимовою. Між ними багато в погонах, і навіть генеральських. У міській управі ще була Україна, в Києві ще її влада, а тут під собором ніякої України. Тут ще справжня Росія, і то його імператорського величества.
— З Новим роком! Як поживаємо? — Нічого! Дякуємо! І вас з Новим роком! Все ще гаразд. — А що там з Росією? — Да! Росія! Лєнін-Троцький! Плохо дєло! Собіраємося на юґ!
Блискучі офіцери, погони під світлом свічок переливаються золотом, панни в горностаях і бобрових шапочках, в підшитих хутриною чобітках.
— Здравствуй, Ларісса! Какім такім чудом? С Новим ґодом!
— А! Маша! Мілая! Каґда с Маскви? С Новим ґодом! Ґдє ви астанавілісь?
— Ах, не спрашівай! Ужас! В ательє! Какая ужасная дира!
— Ах, ах, ах! А ми у Куніциних. Прієзжайтє, будем ради! Прекрасний дом.
— А ми сначала билі в Кієві, но там пално України…
Під собор розгінно під’їхали широкі, з гнутим полоззям санки — пара чорних баских коней, кучер у папасі, оксамитна, вишневої барви бараниця. — Демідов, Демідов! — зашептали довкруги. Очі всіх звернені в одно місце. З козлів зіскочив льокай у лівреї і легким порухом відкинув бараницю. З саней поволі, тяжко виліз величезний панисько, загорнутий в шубу, у великій, блискучій, чорній папасі. За ним висіла старша дама в соболях, за нею молода дама в препишних страусевих перах і елегантний офіцер в острогах і з шаблею на руці. Люди зробили дорогу. Гості повільно і байдуже вийшли на паперть собору і розчинилися в натовпі.
Присутність Демідова в Каневі стала відома всім. Він появився тут недавно, зайняв невеликий власний будинок на Дворянській, в якому ні він, ні хто інший з його родини до цього часу не мешкав і який переважно пустував під опікою управителя маєтку Демидівка, що знаходився дванадцять кілометрів на південь від Канева. Будинок швидко привели до порядку. В ньому кілька кімнат, невеличка зала, ватран, старі, добрі, дубові меблі.
Старий граф мав досвід, силу, популярність і такт. По приїзді він одразу ввійшов у контакт з управою міста. Українська? Для нього неважно — "всьо равно рускіє". Зайшов, привітався, перепросився, що по-українськи не потрапить "балакати". — Учила нас доля всіляких мов, а от своєї не навчила, — казав він з посміхом. Міська управа була такою увагою заскочена, її голова розсипався в люб’язностях. Він був соціал-демократ, однак Демідов не "боявся ніяких дідьків". Він також може бути соціал-демократом — "всьо ето та же Рассія".