Ольга увігналась і, як була, уткнула голову в мереживо на грудях сестри і заніміла.
— Що з тобою, Ольго? — схвильовано говорила Мар’яна, обняла сестру, гладила її розсипане, буйне волосся.
Ольга підняла голову. Сльози текли по її щоках.
— Мар’яно! Сестро! Це від щастя!
І вона знов уткнула голову в мереживо; вирвались здушені звуки хлипання. Потім нагло зірвалась на ноги, підібрала довгу сукню і закрутилась по килимі, наспівуючи вальс Штрауса. І при цьому вона сміялась, співала і знов сміялась, щоки все ще в сльозах. Мар’яна дивилась на неї здивовано, трохи збентежено. Догадувалася, що з нею, і разом боялася свого здогаду.
— Мар’яно! — швидко казала Ольга. Не роздягаючись, вона лягла горілиць на свою білу, розстелену постіль. — Ти вже будеш жінкою. А тобі не страшно?
— Чого?
— Ну, як чого? Так. Взагалі... Я, знаєш, сама поганяла.
— Коні. Андрій мені дозволив правити кіньми. Це чудово! Трохи мерзли пальці.
— І ви не перекинулись?
— Навпаки. Ми летіли, мов навіжені. Але де ми були! Спитай нас, де ми були. В Демідівському лісі. Який це ліс, який це ліс! Які там дуби, яка нечувана розкіш! А яка там ялинова алея, що веде до лісничівки!
— Ви там, Ольго, були?
— Були!
— В лісничівці?
— Умгу!
— Боже, Боже! — вирвалось у Мар’яни. — Хто ж там ще був з вами?
— Я.
— І більше нікого?
— Він.
— Тільки вас двоє?
— Умгу.
Мар’яна раптом замовкла. Ольга зірвалася знов, кинулась до сестри, обняла її за шию і міцно, міцно цілувала.
— Мар’яно! Сестро! Все було дуже, дуже гарно! Ти ж бачиш, як я тішуся! Як у романі. Ні, як у казці. Сани, коні, бараниця, блискуча дорога, білий сніг, темний ліс, старі дуби, довга-довга, зелена, засипана снігом алея. Наші сани роблять перший слід — і нарешті чудова, сіра вілла. Навіть не вілла, а скорше палацик з вежею, а тепер зовсім порожня, всі вікна вибиті, всі двері вирвані, всі меблі розбиті, всі печі розвалені — скло, сміття, кусні порцеляни, а найгірше — кусні роялю — поплутані струни й білі, потрощені клавіші. По нім, видно, били сокирою… А Андрій стояв на порозі у своїй довгій шубі і своїм соковитим голосом декламував з "Одіссеї". Потім він ходив від вікна до вікна і казав: — Тут стояла шовкова канапа, на якій сидів Чайковський і оповідав про ангорських котів. Тут був мольберт, на якому Рєпін писав свою відьму. Тут бував Чехов, Винниченко і навіть сам граф Толстой. І тут також засідали підпільники, революціонери з групи "Юґа Росії". Граф Демідов звозив, каже, сюди з усіх кінців імперії все, що тільки могло хвилювати людський дух. Тут також давали концерти найкращі виконавці. Приїжджали навіть з Петрограду. Зала, дійсно, звучить — навіть без вікон, чудовий плафон — щось подібне до небес у синіх розводах стилю емпір. Андрій про все це дуже гарно казав. Я так не потраплю. Ми стояли побіч у широкому вікні величезної веранди, а перед нами стирчали зі снігу обламані рештки пальм. Направо, наліво і просто до самого густого лісу променями лежали три алеї. Широким овалом з-під снігу випинались обриси клумб, луки померзлих троянд, оповиті рожами брамки алей, розбиті, білі лавиці, якісь мармурові рештки — німф чи богинь — подоба класичних руїн, які ми бачили на малюнках "Ніви"… Боже, яка краса! І зовсім, зовсім тихо. Ніби на цвинтарі.
Я нічого більше не хотіла. Я була повна здивовання, і цього мені вистарчало. Ми ходили по кімнатах з прекрасними плафонами, Андрій пояснював мені алегорії, я мовчала. Андрій піднімав черепки саксонської порцеляни, барвисті кусники кришталю. Це, каже, богемське скло. Це, каже, візерунки відомих фресок якогось там майстра. Це, каже, рештки китайських ваз — великих, що стояли просто на паркеті, мабуть, з квітами. Андрій все це так добре знає.
Але найцікавіше було в бібліотеці. Страшно. Книги, мов трупи. Андрій показав мені зразки папірусу — і він каже, що це справжній, з Єгипту, з якогось музею, древній, тисячі років. І все те просто в смітті, на помості. Товсті, сильні томи в пергаменті — "Божественна комедія", Шекспір, французькі класики в оригіналі. Боже, скільки всього того! І все розбите, через вікна навіяло снігу, сніг розтавав, замерзало, альбом Ватиканського музею з чудовими копіями майстрів ренесансу замерз у калюжі, і через лід ми розглядали стелю Сикстинської каплиці.
Ах, Мар’яно. Я ніколи не думала, що зовсім, зовсім недалеко від нас щось подібне існує. Ми ще довго там ходили, заглядали до ванн, до убиральні, оглядали рештки зимового саду — поламані олеандри й магнолії. Потім пішли на горище, вилізли на вежу, з якої видно велич лісу і далеко-далеко Дніпро. Але ми Дніпра не бачили. Робилось темно, і обрії затягнулись поволокою туману. Ми тільки бачили великий, темний ліс — бір, що тягнеться вздовж Дніпра по пагорках, мов великі хвилі якогось темного моря. Андрій каже, що ліс той тягнеться до самого впаду Росі. Які, він каже, там дуби, особливо над Дніпром, де вони сходять донизу, до самої води. Андрій тут заспівав арію з опери "Князь Ігор" — і дійсно, це місце нагадує нашу древність. Ах, Мар’яно! На тій вежі! Це треба розуміти. Ми були там самі, як двоє птахів. З лісу долітали дзвінкі оклики круків. Кро, кро, кро! — який у них звучний голос, ніби з металу. Андрій казав: — Вслухайся, як вони крячуть! І дійсно.
Внизу ми ще блукали до самого смерку. Мені було холоднувато, і ми розтопили ватран. Андрій пошукав і знайшов розбитки меблів — ми сиділи у поламаних фотелях і, уяви, підкладали до вогню шматки кавказького горіха, карельської берези, червоної американської сосни. Ватран був частинно розбитий. Андрій казав, що це був справжній італійський мармур. Він нагинався, брав ті шматки до рук, і між ними попались шматки зеленого малахіту з Уралу. З нього була якась чудернацька підставка для книг. Ми принесли собі кілька ілюстрованих французьких журналів, уявляли себе лордами і при світлі ватрану розглядали луврський музей, розколи Тутанхамонового гробу, пустиню Гобі, балет Фолі-Берже. Ах, яка прекрасна Айседора Дункан — босоніжка в балеті "Інтернаціонал". Яка шалена патетика! Навіть на малюнках можна це відчути, і Андрій був здивований, що я про це досить багато знаю.