— Бравооо! Чудовооо! — гукає здалека Іван.
Андрій і Мар’яна мчать далі. Навколо стільки простору. Місцями лід творить довгі, вільні від снігу простори, і вони летять без перерви. Місцями натикаються на замети, біжать у ковзанах через сніг і — далі. Вітер дме у спину, але швидкість їх дорівнює швидкості вітру.
— Чудово! — інколи виривається у Мар’яни.
— Ви прекрасно йдете, Андрію!
— І ви також, Мар’яно Миколаївно.
Біжать далі, все далі, їм хочеться добігти до самого Дніпра, але бояться, що їм не стане льоду, бо сам берег, напевно, вкритий снігом. А як їм тепло, просторо! Пташина легкість опановує цілу істоту.
Захоплення і щастя, сильне и жагуче почуття пориву, повна свобода, певність дружби — міцна, тепла, приємна в руці рука. Бігти! Далі! Все бігти, різати простір, розсікати свіже й гостре повітря. Уста при тому оковані, немає слів, немає вияву. Все внутрі, і так найкраще!
Мар’яна не пускає руки Андрія — міцної, теплої, своєї. Тепло пульсує кров — від серця до серця. Не думається за це і не думається взагалі. Вони бачать тільки далекі, широкі, білі від інею осокори Дніпра, що все ближче і ближче летять назустріч.
Починає поволі сутеніти. Сонце ще не зайшло, але воно вже сховалось. Тінь і білявість підморозного туману лягли навкруги. Берег Дніпра вкрито снігом, і тільки гирло річки, що тут впадає, творить коряві виливи, мов замерзлі згустки піни. Андрій і Мар’яна влітають з розгону на ці місця. Лід під ковзанами шкварчить, вони перелітають через менші навії снігу, льодові зазубні і ось… Дніпро.
Обоє зупиняються. Вони задихані й червоні. Дивляться вправо і вліво на довгу, широку, білу смугу. Урочиста й чиста тиша лежала довкруги.
— Як довго ми бігли? — питає Мар’яна. Андрій подививсь на годинник.
— Двадцять хвилин.
— Є це скоро?
— О! Якраз!
— Ми бігли, що?
— Думаєте?
— Безумовно. Ах, який Дніпро!
— Прекрасний! А який маєстат! Погляньте туди, в тінь.
— А знаєте кого я згадую?
— Цікаво.
— Ваших батьків.
— Так. Вони десь тут зійшлися. Батько припливав човном звідтіля згори, а мама приходила пішки, боса, соняшниками, від Ліпляви. Тут вони проводили ночі.
Мар’яна напружено мовчала, дивилась на ріку, очі горіли свіжо, щоки пашіли міцною барвою. Струснула раптом головою, схопила Андрієву руку.
— Біжім назад! — проговорила раптово і потиснула гарячу долоню.
Назад було значно тяжче. Вітер ставив спротив, і менше мети. Але все-таки йдуть. Місцями в більших снігових завіях Мар’яна починає дзвінко сміятися.
— Андрію! Поможіть! Згляньтесь на слабу жінку!
Андрій помагає, бере за стан, перебродять сніг і знову біжать. І коли добігли — здалека, в сутінку вечора бачать картину: на узліссі палає два величезні вогні. На льоду барвиста, рухлива точка, а збоку стоїть мужчина і дивиться на неї. Коли надбігли Андрій і Мар’яна, Ольга раптом зупиняється, скидає ковзани і з криком біжить до Івана.
— Досииить! Досииить! Додомууу. Іване Григоровичу! Додому!
Надбігають засапані, розогнені Андрій і Мар’яна.
— Іване! — гукає через силу Мар’яна. — Ми були над самим Дніпром! Ти, Ольго, тільки стримуєш.
— Це я стримую. Ольга — прекрасний майстер льоду.
— Бо ви втекли. Як вам не соромно, — скаржиться Ольга.
— Ми думали, що ви підете за нами, — виправдується Мар’яна.
— У нас тут повна свобода, — каже Андрій. — Кожний робить, що хоче. Ми з Мар’яною Миколаївною зробили чудовий рейд. Тепер до гурту. Хто швидше? — Андрій скинув ковзани і побіг. Ніхто не поспішив за ним. Мар’яна і Ольга повільно йшли з Іваном..
— І за що мене покарано старістю, — скаржиться Афоген Васильович. — І за що мене так тяжко покарано?
— Старість — мудрість! Молодість — глупота! — відповів засапаний Андрій, накинувся на кіш з поживою, відломив кільце ковбаси, налив півсклянки горілки: — Дай, Боже, Андрію! — сам випив і сам почав заїдати. З нього б’є сильна, жагуча молодість. Згори на лижвах біжать Водяний і Таня. Василько і Михайло женуться зі своїми санчатами і на ціле горло репетують. Дами сидять біля вогню і скаржаться на холод. Микола Степанович саме в той час на ціле горло басить: — Можемо на ці речі дивитись, як нам подобається. Мусимо показати Європі, що й ми потрапимо жити. В цьому саме, Сопроне Григоровичу, і є та різниця між справжнім, нашим соціалізмом і чужим марксизмом Леніна.
— Неважно, — кричить Сопрон. — Що нам в біса Європа! Маємо чисто наші проблеми.
— Подумаєш! А марксизм? Хіба це не з Європи?
— Ми з нього зробимо наш товар. Ми зробимо з нього поживу для себе.
— Батьку! Батьку! Батькууу! — гукає Мар’яна. — Тут добра ковбаса. Залиш свій марксизм для інших.
На барвистому товстому килимі розложено все, що було в кошах. Нічого не забуто. "Налєй, налєй, таваріщ, заздравную чару!" — гуде Петро, тримаючи високо в повітрі повну чарку чистої, і потім старанно виливає її у рот. Афоген Васильович, панове і пані стояли, сиділи, і всі при тому їли, говорили, сміялись. Андрій приносить нові оберемки хабаззя на вогонь, полум’я швидко звивається вгору, дим чорною лавою потягнувсь у ліс — саме в те місце, звідки вилазить білий, неповний місяць.
Василько і Михайло захоплено стрибають через дим, обкидаються снігом, до них долучається Ольга, всі разом біжать за димову завісу і звідти виють вовками. По часі всі троє шумно біжать назад.
— Андрію! Андрію! Через огонь! — гукає Василь.
— Згориш! — відгукує Андрій.
Він уже готовить коні до від’їзду. Дмитро, Корній і старий Кандор підпили, і Андрій мусить за ними слідкувати. Насувається прозора ніч. Місяць заливає простір, і плями льоду виблискують йому назустріч.
Товариство розмашно, сильно співає. Голоси несуться далеко здовж долини. Високо палають два вогні, і тихо, тягло шумлять угорі сосни.
Афоген Васильович розійшовся. Він згадав свої студентські, давні-предавні роки, розщібнув свій віцмундир, розбив на голові рештки свого волосся — і в ньому прокинувся геній промовця.
— Увага! — закричав він на ціле горло. — Пані й панове! Якщо дозволите… Тихо! Тут говорять! Причиною настрою цього, скажу, виняткового дня були найінтимніші і найсокритіші почуття одиниць, що є тут між нами. Любов освячує кожний гріх. Але я, як людина іскрення і людина одверта, що любить тільки чисту правду, мушу, крім ствердження факту, порушити прийняту дискрецію настроїв і мушу висловити її во всеуслишання з тих простих і цілком зрозумілих, мої шановні пані і панове, міркувань, що кожне затаєне почуття, як і, за словами філософа Ніцше, кожна правда, може бути отруйним. Воно не дасть живого плоду життя, бо заглухне в нас і там згниє, даючи початки затруєння душі і духа. І тому я змушеній одверто всім сказати: ми сьогодні отут на цьому снігу — всі, за винятком одної милої, юної душі, — від серця щасливі, і щастя наше переливається через край просто на цей білий сніг, і тому ми сміємось, співаємо і бігаємо, зрівнявшись роками з Васильком і Михайлом. І за цю нагоду побути ще разок і, надіюсь, не востаннє, "акі діти", я винятково вдячний нашим гостителям, нашим славним-преславним Морозенкам, нашим чудовим хлібодавцям, а головне — нашим ковбасо— і винодавцям. Ми ситі! Веселі! Вдоволені! Ураааа! — викрикнув він з усієї сили, і в ту саму мить здалося, що ціла якась невидима армія атакує навколишній спокійний ліс.