— Ну, от… Ти, Андрію, змусив ще й мене чепуритись.
Потім Петро, потім Катерина Львівна, далі Василько і Михайло. Андрій уважав, що треба всіх доглянути. Але, розуміється, Іван і Татяна на першому місці. Особливо Іван… Андрій весь час підходив і підходив до брата. Сміючись міцними, білими зубами, він поплескував брата по плечі: — Що скажеш? Га!
— Ну, ну, Андрію! Досить уже!
— Так, тепер ще раз закурімо!
Закурили. Андрій курив не дуже охоче. Не мав ще справжньої звички курця, однак в його уяві цигарка інколи доповнює людину, особливо чоловічої статі. Це, зрештою, — він сам признався — глупо, але ця мала глупота була дозволена. Тут відігравала роль показова естетика. Що зробити, коли Андрій любить деякі явища і вважає, що вони якраз такими повинні бути в їх службі людині.
IV
Котра вже година? Власне наближається обід, мабуть, уже дванадцята. Здається, все на своєму місці. Залишається чекання. Іван знов помічає, що спокій залишає його. Можливо, це глупо, що він причепурився в цей залежаний фрак. Йде до Таниної кімнати і заглядає до дзеркала. Ні. Здається, все в порядку. Фрак, як фрак, все на своєму місці. Вже ось закурює третю цигарку. Це негаразд, а думка тримається все тієї самої теми.
"Вони, здається, потрапили все зробити краще, ніж я", — думає Іван, маючи на увазі Андрія та Татяну. "Все, здається, добре складається. Зайві побоювання. Мар’яна сказала все виразно — і тоді, і вчора. Хоча не було сказано багато слів, але все інше вказує, що вона вже зжилася з цією думкою і вважає її своєю".
Нарешті з криком "приїхали" вривається Василь. Перед вікнами з брязкотом балабонів проїхало двоє саней. В домі зчинився рух, шум, стукіт. Андрій з лайкою на кучерів погнався через кухню на двір. Ідіоти. Вони мали під’їхати до переднього входу. Тепер гості мусять входити через кухню. З саней висипались дами в шубах, у високих хутрових комірах, в теплому взутті. Вивалився зі своєю рудою буркою Микола Степанович і з своєю чорною вовнистою шубою Афоген Васильович. Рухливий, ошубканий гурт ввалюється до передсіння, до кухні, починається вітання, викрики, цілунки. Кухня завалюється вовнистими одягами, і все товариство, хукаючи і тупаючи, заповняє передпокій.
— Іване Григоровичу! З Різдвом Христовим! — басить Микола Степанович.
— А яка чудова дорога! Іскриться сніг! — говорить Марія Олександрівна.
— Це, так екать, панове, тріумф! Ми їхали, мов на параді, — гомонить Афоген Васильович.
— Головне, що ні разу не перекинулись, — зауважує Наталія Петрівна. — Добридень, Григоре Івановичу!
Ольга робить кнікс. Вона зовсім скромна і заховується, як у чужих людей. Мар’яна більш певна себе, обняла всіх, міцно і з докорами обняла Таню. — Не приїхала на мої іменини! Погана!
Таня за те зайвий раз поцілувала її. З Іваном привіталась тепло, підняла на нього великі карі очі: — Вам так личить фрак! — сказала йому. Андрієві міцно потиснула руку. — Ви, здається, за цей час ще виросли, — сказала йому. Андрій ввічливо посміхається.
— Панове! Просимо до їдальні! — сказав Іван, подав руку Марії Олександрівні, і всі перейшли парами і поодинці до їдальні.
— О! Яка розкіш! — почулись поклики.
— Ти тільки глянь! Це, напевно, Петро Григорович! Картина!
— Спільними зусиллями. Я і цей ось братик, — вказав Петро на Андрія.
— Я дозволю собі бути диригентом! — сказав Андрій. — Маріє Олександрівно! Прошу! Наталіє Петрівно! Афогене Васильовичу! Миколо Степановичу, Миколо Івановичу! Мар’яно Миколаївно, Ольго Миколаївно! Тато на своєму місці! А решта Морозів — прошу, прошу, прошу! — і після цього сів сам край столу, як було умовлено, в товаристві Татяни.
— Це не зовсім правильно, Андрію, — зауважила Наталя Петрівна. — Таня і ви повинні бути ближче до нас.
— Ми — як діти, — сказала Таня.
— Це все вина Миколи Івановича! — зауважив Микола Степанович.
— В чому? — поставив запит капітан.
— Що Татяна Григорівна сидить з братом.
— Ми з Андрієм нерозлучні.
— Так. І я так само думаю, — сказав Андрій.
— Так, дорогі гості! — проговорив старий Григор і встав. Всі замовкли і встали також. — Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мирові світ разума! — заспівав старий своїм тенором. За ним пішли інші тенори, баси, сопрани і альти. Вийшов прекрасний спів. Після співу старий сказав: — Вітаю всіх з великим християнським святом. Не всі ми думали, що будемо ще святкувати його разом. Дякуємо Богові, що так сталося. Прошу чемно призволятися.
Ковбаси, шинки, прикуски розложені на своїх місцях. Чарки наливаються чистою горілкою. Встає Іван і підносить чарку. — Пані і панове! — сказав він. — Я далеко не промовець. Виконую тільки милий обв’язок. Бачу дорогі, рідні обличчя, чую звичну атмосферу… Багато років, проведених мною поза звичним середовищем, повинні були привчити мене бачити і вичувати ці речі по-іншому. Однак це не сталося і, наскільки можу про інтимні справи нашої душі судити, мені здається, що таке і не може статися. Десять століть наші предки повторювали і поновляли вияв такого якраз настрою, і було б даремно думати, що його можна позбутися протягом кількох ненормальних років. До всього мені здається, що нема найменшої потреби робити будь-які спроби позбавляти себе виняткової, дуже глибокої і, беручи реально, дуже потрібної поезії, яку дає нам це чудове свято зими. Не поділяю і не можу поділяти поглядів, що намагаються штучно заперечити ці поняття. По-моєму, Христос таки народився, бо інакше не жив би він тисячу дев’ятсот вісімнадцять років у душах незліченних мільйонів людей. Відновляю ще раз настрій своєї душі. Підношу цю чарку, звертаюся до Вас, мій батьку, думкою відношусь до пам’яті матері, вітаю вас радістю, всі мої друзі, і п’ю за здоров’я та щастя дорогих присутніх і неприсутніх людей!
Всі випили. Мар’яна почала плескати, а за нею заплескала решта гостей. — Браво! Браво! — заговорив Афоген Васильович. — Прекрасно!
— Ви сказали чудово! — повторила Мар’яна і потиснула під столом руку Івана. Ольга випросталась і, похилившись злегка до Водяного, прошептала: — Іван Григорович чудовий!
— Він вам подобається? — запитав Водяний.
— Дуже!
— Івасю! — заговорила через стіл Катерина Львівна! — Цілую вас!