Таня була в піднесенні. її чорна оксамитова сукня додавала їй гідності. Це жінка. Вона приносить жертву перед огнищем древності. Не можна не перечити їй. І всі, їй близькі люди, що зібралися тут, радісні кожний по-своєму, хіба що Сопрон дещо не попадає в тон. І не диво. Ця людина великою своєю частиною зісталася десь там, за простором вісім тисяч кілометрів відсіля. Там усе, що він має, і туди в цей час летить весь жар його серця. Це добре, що він тут, при рідному огнищі, але будьте уважні! Він має ще щось своє! І не можна того легковажити.
Андрій сидить з самого краю, репрезентуючи крайню молодість родини, забарвлює настрій свого найстаршого брата.
— Здоров, Сопроне! Ти нагадуєш мені козака з пісні! "Ой, та не знав козак, та й не знав Сопрон, як слави здобути… Ой, та зібрав військо славне запорізьке та й пішов турка бити". Що? Не пам’ятаєш уже. Це всім пісням пісня. Така могла постати тільки у нас. Дай, Боже! — і випив чарку. Сопрон випив також, Водяний також, Іван за ними, Петро і так не відставав, Катерина Львівна за чоловіком горою… Все пішло своєю круглою, мов всесвіт, дорогою, і по короткому часі Андрій уже розсипався на всі боки. — Я цікавий, що буде світ робити, коли направду не буде воєн. Один філософ, — розуміється, англієць, — розважає, що енергію людей можна вживати в екстрактному вигляді, от щось, як сушену цитрину. Енергія, скажімо, такого Наполеона, в пакуночках по п’ять унцій. Або енергія Льва Бронштейна-Троцького… Ви ще, мабуть, такого не чули. Це новий Наполеон, уроджений в нашій Катеринославщині. Унція його енергії може перевернути догори ногами звичаї наших тисячоліть. По новій вірі, яку несе Лев Бронштейн, я не переконаний, чи в Москві сьогодні можна отак сидіти і любити життя. Ви, мабуть, уже дещо читали з цієї ділянки… Пані Колонтай (переведена в російському виданні мадам фон Штайн) пише феноменальні з цього приводу нісенітниці, які наш бідний світ постарається проковтнути, як маслину найбільшої мудрості. Ви, мабуть, не раз спостерігали, як з мокрого листу після дощу капають сльози. Це сльози природи. Ми не можемо збагнути, чому воно так, але я думаю, що природа також плаче після бурі. Наш світ плаче також… Кров’ю… Сповідається за великі гріхи.
— Що ти тут почав говорити… — вставила своє слово Таня.
— Я? Я можу також мовчати. Це те саме.
— Ні, Андрію Григоровичу. Ви можете сміло висловлюватись, — зазначив з другого боку капітан Водяний.
— Слухняно вдячний, пане капітане. Я думаю, що власне моя мова спричиниться до травлення вареників з кислою капустою…
Всі засміялись.
— Тисяча дев’ятсот вісімнадцять років перед цим днем мав народитись наш Бог з ім’ям Христос Це багато часу. Я думаю, що Толстой ніяк не мав рації, заперечуючи його божественність…
— Ти, Андрію, такого тут не згадуй, — висловився рішуче дід.
— Мовчу, діду! Вибачте! Не попав у ті двері. Але я направду маю добру думку. І повірте мені, що з моєї душі народження цього дня нелегко буде вишкребати. Ще нема такого пінцета, щоб таку операцію міг провести…
Говорив довго і про все. Вмішалися в розмову інші. Іван розповів, як він святкував Різдво у Німеччині. Проспівав "Штіле нахт, гайліґе нахт". Водяний згадав своє в Петрограді. Після всі встали, згасили половину свічок на ялинці, Катерина Львівна сіла до роялю, і нова коляда заповнила простір. Колядували всі. І Василько, і навіть Михайло. "Небо і земля, небо і земля нині торжествують"…
Іван непомітно підійшов ззаду до Василька, взяв його за обидва лікті і так стояв, дивився перед себе, думав. Очі його наповнилися знов тим самим туманом, і йому було ніяково серед цих радісних людей. Як би хотілось йому тут, на цьому місці, всім сказати і про все, що носить у своєму вояцькому серці!
Синові своєму хотілося б також проказати всі слова, що купчаться в думці. Однак це була б річ нечувана, він не наважиться виходити з нормального річища, і ці його внутрішні переживання тільки доповнять йому святість та урочистість моменту.
Василько стояв спокійно. Світло свічок падало на його розчервоніле, майже дитяче личко. Він підняв на хвилинку голову і глянув закохано на свого великого, сильного батька. І всі люди, що тут зібралися, наповнені святом. Всі по-своєму приємно і радісно зворушені.
Це триває довго, хоча всі знають, що цієї ночі о годині третій уже мусять вставати, щоб їхати на всеношну до Ліпляви. Це сім верстов віддалі. Ніч, мороз і зорі… Але не їхати не можна… Це було б велике порушення традиції.
Іван думав: — Ну, от… І таке життя можливе. Він — між своїми, з батьком, братами, сином. Той самий, що ще недавно валявся по станціях між тифозними людьми, той самий, що носив мішки у якогось там "бауера", той самий, що в товстій артилерійській шинелі з чорними відзнаками, в міцних тяжких чоботях стояв на "пункті" і хрипким голосом подавав команду "огонь", той самий, що матюкав на своїх солдатів, коли вони не вичистили коней, що кожного дня заглядав до гарматних гирл, щоб переконатися, чи вони досить чисті. Його імператорської величності капітан артилерії, кавалер Георгія першої степені за успішне бомбардування якогось там німецького порту на побережжі Балтицького моря. І де не носили його ноги, і де не заглядав він в очі смерті!.. Однак перейшов через усе, мов через підводні рифи корабель, і ось знов тут у себе, серед своїх і між своїми…
— Дякую тобі, Боже, — думав Іван... Дивився догори, ніби так хотів на власні очі побачити самого Бога. І бачив тільки в куті сріблом обложений образ з червоною лампадкою, і це помогло йому сполучитися з дійсним Богом… Він мав на увазі не тільки себе. Передовсім згадав свою Марусю, і одночасно втиснулась думка про все, що переживав зараз. Механічно стиснув руками лікті сина і пригадав, що добре було о поговорити з ним. Але в такий час не можна поговорити про справи свої, справи надто людські і земні.
Іван чув не раз вислів "родинне тепло". Він не завжди його розумів. Але зараз він відчув його. Так. Тут вони всі разом. За вікном мороз. Довкруги у світі великий неспокій. У цій родині — тепло… Винятково велике тепло. Родинне огнище, що своє тепло черпає з глибин давнини. Його не можна розказати звичайними словами.