В середу, двадцять четвертого грудня, на Свят-вечір, будинок стоїть у розгарі метушні і пильної, просто мурашиної праці. З двох димарів будинку валить чорним стовпом дим. Нагріваються всі печі, всі грубки. Березові дрова, що протягом місяців старанно накопичувались під дровником, огонь пожирає протягом годин. Петро, який постійно чистить свої картини з нашарованої за роки куряви, оповідає Катерині, що сидить біля нього в неґліже[16], китайську анекдоту, що коли хочеш бути щасливим три години — йди напийся, коли хочеш бути щасливий три дні — забий порося і з’їж його, коли хочеш бути щасливий три місяці — одружися… Китайська мудрість говорить: коли хочеш бути щасливим ціле життя — стань городником. Я кажу, — зазначує Петро, — стань малярем і малюй ціле своє життя людей і природу для того тільки, щоб інші того не розуміли. Доки люди не розуміють мистецтва, доти воно є мистецтвом. Варто його зрозуміти, а особливо вжити практично, як воно відразу перестає бути таким..
Катерина з ним не погоджується: — Мистецтво завжди мистецтво, — вирікає вона. — На що була б потрібна твоя картина, коли б люди не розуміли її.
— На те, — відповідає Петро, — щоб я мав нагоду почуватися на ціле небо вищим від людей. Тоді я мистець… Люди біля мене тільки об’єкти моїх спостережень та експериментів. Дуже дивна сидить у людині риска — вона хоче постійно перевищити життя, а це їй ніколи не вдасться. Бо в такому разі…
— Не бійся… — перебиває його Катерина. — Таких людей, що хочуть перевищувати — жменя. Решта — це велика недовершеність. Було б дуже прикро, щоб зараз в оцьому домі всі сиділи біля свого мистецтва і не думали, що буде завтра, коли повернемося зі всеношної…
— Ах, яка золота родилась у тебе думка! Я почуваюся покараним. Це дійсно було б прикро. Я пригадую нашу родину спрадавна. Завжди мені було тут приємно. Ми всі разом творили цілість, але ти, Катерино, з твоєю мудрою жіночою головою, не заперечиш, що і моя присутність тут надає цьому кутикові на землі своєї приваби… Ну, подивись на цю ось картину… Це Дніпро, це ось верби, це човен, а це мій батько, коли йому було років двадцять два і коли він тихими місячними вечорами після щоденної нелегкої праці приходив сюди, щоб побачитись зі своєю Катериною. Вона там, під калиною, на нього чекає… Ти тільки поглянь на це ось місце… Туман… Контури великих дерев. Зарва… Кілька кущів у білому цвіту. Латаття і лепеха, і невелика затока з водяними лілеями. Здається, що це не земля, а дійсно писана малярем картина… Я переконаний, що нам треба малярів, щоб це якось доводили до естетичної свідомості наших байдужих людей…
Пані Катерина пришиває ґудзик до сорочки, посміхається і погоджується…
Андрій піймав у кухні Таню. — Хочу довести до твого царственного відома, що я особисто послав коні, щоб привезли з Андрушів Водяного…
Таня подивилась на нього поблажливо. — Дуже мене зворушує твоя, брате, увага… Це було з твого боку дуже випередливо. Я можу тільки віддячитись запросинами панни Ольги, незважаючи на всі спротиви Марії Олександрівни… їх тон. Обоє усміхаються. Таня подає до поцілунку свою вимазану в жовтому тісті руку. Андрій оминає руку і цілує сестру в уста… — Я хочу знати, яка ти в ролі не сестри, а коханої… — шепче він, щоб не чули інші.
— Йди, йди… Це не твоє діло.
— Якраз дуже шкода… Але я все-таки вдоволений… Ти робиш чудові ковбаси…
— Бери оцю бляху і неси до комори, — каже Татяна на закінчення.
Андрій підносить велику бляху. — О! До дідька! Це тяжке, — і поніс…
— А ти думав, — каже йому навздогін сестра.
Іван переживає неймовірно тяжкі години. Він сам не розуміє, що це з ним сталося. Йому хочеться все кудись тікати, щоб бути самому. Скільки йому років? Що він, юнак? Ці питання йому не помагають. Переживає страшну пожежу десь у собі, сам не знає, в якому саме місці і що це таке. Він неспокійний, сумний, дивиться перед себе, вечорами не сидить на місці, ночами не спить? Яка шкода, що він змушений якраз у такий час жити разом зі своїм пісним братом, у якого в голові самі тільки соціальні питання.
— Знаєш, що я тобі скажу, — каже Іван, коли вчора вони десь біля першої ночі рішили нарешті лягти, — ти збожеволієш на пункті соціалізму. Що це, скажи мені виразно, той соціалізм? Є то річ чи дух, чи свята вода? Чого ти турбуєшся?
Сопрон лежить горілиць, довгий, мов жердина, і басом філософує:
— Це, брате, елексир, що допоможе людям стати рівними…
— Не розумію, які чари допоможуть комусь зрівнятися з тобою…
— Я не маю на увазі фізичну рівність..
— В такому разі спитай Петра, чи він розуміє духову рівність…
— Перед законами — так, але не в законах. В законах люди повинні підлягати Градації, як і все, що на землі. І тільки ця твоя демагогія може викликати безліч непорозумінь…
— Нічого подібного. Рівність на землі, повна і беззастережна, мусить одного разу бути — і все! Рівність моральна. І тут не поможуть ніякі вимовки. Особи, що цих речей не розуміють, воліють сперечатися навіть проти звичайної людської логіки, аби тільки виправдати своє туподумство…
Сопрон не замовкає. Його язик знов розв’язався, і він вимовляє безліч слів. Іван його не слухає. Він дивиться в темноту, і там, в невиразному просторі, в певному місці знаходиться та точка, до якої скеровується ціла його істота. Він не бачить у темноті, але він чує в темноті. Більше і виразніше, ніж при світлі. Він вичуває не тільки себе, вичуває, що ціле його тіло обняте силою почуття. Ні. Так далі не може бути. Мусить сказати їм все і вирішити — так або не так. З Васильком уже якось дадуть раду. Відішлють його в Київ до Петра або віддадуть до пансіону в Ніжині. Іван потягається, його міцне тіло випростовується, постіль під ним тріщить, лягає на бік, снажиться вигнати думки з голови, випорожнити її і очистити, ніби зачаджену комірку. Але йому це не вдається зробити. Всі замки на міцних гаках. Не відхиляються заржавілі затули, не вникає світло сонця досередини. Сопрон говорить далі про справедливість на землі, про людей добрих і людей недобрих, а Іван змагається сам з собою, а обидва однакові в’язні Божі, кожний на своєму нерозпізнаному місці.