У нас людина свобідна від цього рабства в собі. Маємо, правда, інші, чисто наші клопоти, але коли брати Росію з усім — її державність, мистецтво, літературу — це колосально. Без сумніву, Ґете — великий, глибокий, мудрий поет, але Пушкін чарівний. Коли я дивлюся на наше мистецтво, у мене холоне від трепету серце… А наша політика! Тисяча літ грандіозного будування. Ми йдемо до Америки не тільки по преріях Сибіру, а і по сопках Алеутів… Ми пробираємось в Індію, і тільки сліпі не бачать, що там уже падає тінь нашої державності… Я можу рівняти з нами хіба бритів… Більше нікого… От цим самим мені цікаво бути у нас…
— А як, по-вашому, Франція? — питає Мар’яна.
— Я не знаю досить Францію. Я там не був, а те, що чув, не було варте уваги… Франція, по-моєму, це бувша річ… Франція була, але Франції нема…
— Але вона виграла війну… А ми програли…
— Вона виграла війну — це так. Мені здається, що виграти чи програти війну — це не значить ще виграти чи програти життя. Франція, можливо, колись програвала — от хоч би за Наполеона Третього, але вона й вигравала. Я не знаю, що виграла Франція тепер. Хіба те, що вигнала німців зі своєї території. Всі війни ведуться на її території, і вона мусить битись тільки для того, щоб виганяти від себе чужинців… Ну… Розуміється… Франція живе великими запасами накопиченої культурної енергії… Але що буде, коли та енергія вичерпається? А це може бути.
Мар’яна його уважно слухає. На обличчі в неї повага. Очі її скеровані на його уста. Вона бачить і чує речі, які її цікавлять. І коли він кінчає свою мову, на деякий час постає тиша. Перерва. Хочеться зупинити на хвилину думку, щоб вона встигла усвідомити висловлене. Торкнулися багатьох речей, і тільки перед самим обідом Іван з жахом помітив, що він повів розмову зовсім не так, як цього вимагала його ситуація. Пригадував собі, що він був надто поважний і зовсім забув, що розмовляє з молодою дівчиною. Щоб затерти це вражіння, він перейшов на інші речі…
— Але досить з цим, — сказав він. — Ви нічого не сказали про себе. До речі, запрошую вас на проїздку саньми… Згода?
— Згода, — каже Мар’яна.
— Я люблю початок нашої зими. Сніг, чистота… Трошки поезії в природі не зашкодить… Ах, Мар’яно Миколаївно… Маємо таку безодню цікавого, що хочеться шаліти..
— Так. Це дійсно. Я весь час так думаю. Щось діється неймовірне… А тут ще й наше особисте. Я страшенно цікава сама собою. Аналізую себе, як лікар. Мене цікавлять речі в світі. Наприклад, мода. Ну, чому ми, Іване Григоровичу, не можемо жити широко. велико, гарно, сито… Гарні коні, диявольськи блискучі авта, щось велике… Так треба б, і я цілком переконана, що ми так якраз повинні жити. Чи не думаєте?…
— Думаю, Мар’яно Миколаївно. Думаю. У мене ці думи вже давно…
— Це чудово…
— І не тільки думаю. Я переконаний, що ми маємо на долоні всі козирі. Я маю колосальні ідеї якраз такого порядку. Тут помогла мені трохи Німеччина, їдучи звідти, я задумав перевести у нас реформу. У мене є план перебудови господарства, розширення, удосконалення. Я переглянув весь наш реманент, всі наші можливості.. Не погано, але всього того, як на наші можливості, невимовно мало. Ми з цими засобами можемо безконечно йти вперед… Маємо землю, добру землю… Маємо ринок збуту. Маємо сирівці… Чого ще треба? Рук, мозку… І все. Я хочу заложити фабрику… У мене безодня намірів…
— Я переконана, що ви це зробите, — сказала Мар’яна. — Вам це вдасться. Це можна вичути.
У їдальні приготовлено накриття на вісім осіб. Обід зачався не о другій, як це у Лоханських заведено, а о першій. Марія Олександрівна також зайнята на кухні. На стіл виложено найкращу порцеляну, кришталь, нові серветки, які не вживалися протягом війни. Все то речі, яких тепер ніде не знайдеш і які хоронять, як нагадку про те, що були часи дещо кращі від теперішніх.
До першої години звільнився і Микола Степанович. Він сьогодні відступив дещо від прийнятих звичок. Пацієнтів своїх оглядав не так уважно, відпускав швидко, не заговорював про події, не викладав теорій про те, що то буде, коли в світі запанує соціалізм і демократія. Коло першої він сказав нікого більше не впускати, відпустив останнього пацієнта, нашвидку помився, скинув халат, одягнув чорний костюм, причесався і появився у вітальні…
— Ну, Іване Григоровичу! Мали ви сьогодні досить жінок, що? У мене все жінки. Кругом. А бачили ви мою Ольгу? Ну? Що скажете? — заговорив Микола Степанович живим басом.
— Вона тут нам наговорила. Виложила всі свої теорії, — зазначила Мар’яна.
— Цікава дівчина, — сказав Іван.
— Хо-хо-хо! — сміється вдоволено Микола Степанович. — Вона у мене філософ… А як же… Хо-хо-хо! Ну, а чули ви, Іване Григоровичу, що у нас сталося? Переворот. Цілу міську, повітову, волосну — всі управи геть. Україна. Соколова погнали, прийшов Квашенко. Соціаліст. Вся земля націоналізується… Так, так… Діло йде… Бідний Афоген Васильович переживає.. Прийшов наказ вчити історію по-українськи… Що ви на це?
Увійшла Марія Олександрівна. — Прошу, панове, до столу… Тані нема, а де ж твоя Лариса? — каже Марія Олександрівна.
— Підемо, підемо… Лариса напевно прийде. О! Вона вже є.. — каже Микола Степанович…
До вітальні ввійшла розчервоніла панна в чорному котиковому манто з пакунком. Вона кинулась до Мар’яни і почала її обціловувати. — Багато щастя, успіху!.. — Потім панна почала вітатися.
— Давно хотіла вас бачити, — сказала вона Іванові.
— Чому так пізно? — каже Мар’яна до Лариси.
— Пізно? Точно, — подивилась на ручний годинник. — Перша година. Німецька точність. Іван Григорович може переконатись, що і у нас є диваки з німецькою точністю…
— І відразу до їдальні, — каже Марія Олександрівна. Всі переходять до їдальні. Лариса в коридорі роздягається.
— У нас сьогодні зовсім не так сталося, як сподівалося, — казала Марія Олександрівна. — Наші не приїхали, Таня не приїхала, навіть дядько Дмитрій прислав тільки телеграму… Такі часи… Ну, нічого… Буде так, як є. Шкода тільки, що у нас таке невелике товариство мужчин…
— Нічого, нічого… Будете їх більше цінити, — каже Микола Степанович.
— Тату! Мовчи! Ти у нас і так на вагу платини, — обізвалася Оля.