Тепер тут порожньо, таємниче, холодно. Іван бореться проти вітру. І щойно під лісом стає затишно. Тут навіть приємно, і приходять на думку гарні згадки. Це той саме ліс, що не раз ховав у своїх гущавинах веселе товариство братів Морозів, тут проходило дитинство, хлоп’яцтво. Тут зріли перші їх романи. І от тут також у Івана виринає перша думка: а чи не варто йому женитись. Ні. Цю думку він уже не раз обмірковував, але вона виявлялась давніше в зовсім абстрактній формі. Тут же Іван висловив цю думку у зв’язку з цілком конкретним уявленням. Пригадалась йому недавня розмова з Танею і той натяк, що зробила сестра. Іван, здається, вже згадував сам з собою ту дівчину з огненно буйною косою. Щось у ній є. Певне, міцне, п’янюче.
І на нього напав знов страшний голод до жінки. Подібне було не раз отам, на чужині. Воно переходило у звичайний біль, тугу, неймовірне напруження всього єства. "Так, — думає він. — Мушу женитись. Мар’яна. Ця буде моєю жінкою. Хочу якраз її".
І ця приємна думка досить швидко розростається, набирає певного виразу. Треба ще говорити з Танею. І з цією думкою Іван вертається до хати.
Першим зустрівся дома Петро.
— Їду, Іване, до Києва, — каже він.
— Таки рішився? — питає Іван, і обидва заходять до Іванової кімнати.
— Мушу їхати. Маю діло. До всього там тепер таке твориться!.. Катерина не дасть собі ради, і треба довезти трохи харчів. Там тепер, напевно, знов балаган.
— Петре, — каже рішуче Іван. — Ну, скажи, що це справді в нашому світі діється? Ти ж усе добре знаєш?
— Нащо тобі це потрібно? — питає Петро.
— Як нащо? Хочу братись за життя. Хочу знов господарити. Мушу знати, що власне діється.
— Знаєш, ще Тютчев сказав: "Умом Расії не панять", — каже Петро. — А загально таке: у Петрограді стався ще один переворот. На місце Керенського прийшов Ленін. Буде диктатура пролетаріату. В Києві прогнано гетьмана й німців. Засіла поки що Директорія. Край наш темний, відсталий. Народ неграмотний. Розважання великих російських голів — понурі. Ціла Росія в огні — горить, шквариться. Десь там у Сибірі, кажуть, воює Колчак, десь там на півночі є ще Юденіч. Десь там на півдні — Корнілов. Десь там на заході — Петлюра. І що ти з цього, брате, зрозумієш?
Іван слухав Петра з зацікавленням. Він приблизно і сам все це вже знає, але в ньому ткніє[20]кілька дуже діткливих питань, на які нема відповіді, але він все тієї відповіді шукає в собі та біля себе.
— Дурне, — було його висновком, коли він рішився на слово. — А головне: тут нічого не вдієш. Стихія. А як ти уважаєш, Петре? Чи варто і нам до когось з тих змагунів пристати.
Петро відповів не відразу.
— По-моєму… хіба тільки… до Петлюри, — обережно, поволі проговорив Петро. Іван підняв голову. Він дивився хвилину на Петра.
— Ти це поважно?
— З конечності, — каже Петро.
— За відокремлення? — тривожніше питає Іван, і очі його засвітились.
— Бачу, ти боїшся, — каже спокійно Петро.
— Я в це, Петре, не вірю. Я в таке не можу вірити.
— Знаю, Іване. Ми заповажні на таку власне непевну гру, — говорить Петро.
— Мене разить не тільки сама думка про відокремлення, хоча і це справа нереальна. Мене разить їх стиль. І взагалі. Навіть та їх романтика — шлики і червоні штани. Ні, ні! Це, Петре, все не для мене. Я не артист.
— Це все так. Але це не поможе, Іване. Інші йдуть, і хтось з них переможе.
Перерва і мовчанка, а потім Іван каже: — Ні. Я мушу робити своє. Баста! Я воював, як було треба. Тепер революція. Я буду далі воювати працею… І одного разу — переможу. Так робив мій батько.
— Побачимо, Іване. Сьогодні нічого не можемо сказати.
І так Іван лишається без відповіді. Має тільки непереможну жагу кинутися на своє господарство і почати діяти. Над ним тяжить вісімдесят десятин доброї, родючої, масткої землі, яку він ось бачить під ногами, до якої торкався своїми пальцями і в яку, як живу видимість, вірить. Все інше — туман. Ідеї — туман. Революція — туман. Рано є — ввечері нема. Це вітер, настрій і роса. А земля — земля, і вона всмоктує в себе. Вона тягне з людини краплю по краплі піт і кров, а зате дає життя.
Таня покликала братів до столу, і розмова скінчилась.
VI
Другого дня рано було вже біло. В повітрі кружляло і вихорилось. Незважаючи на це, Петро зібрався в дорогу. Його валіза тяжка, мов камінь. Вона наповнена дарами хутора у вигляді цілком приватних, майже інтимних речей зі скромними назвами, але нескромним запахом та смаком. Петро не має нічого проти — приїхати з хутора і дома, в присутності дружини і сина, розкрити ту валізу, мов ріг щедрості, і усміхнено передати її за приналежністю.
Всі Морози на ногах. З Петром їде також Сопрон. Він не може в такий час утриматись на хуторі. Хто знає, що там у цей саме час діється. Але Таня взяла обіцянку, що на Різдво всі вертаються, що приїдуть також Катерина і Михайло. — Тільки так, — казала Таня, і вони легко погодилися. Всі в русі. Дмитро виточує з повітки поржавілі обшивні, обмітає старанно з них куряву, чіпляє шлеї і запрягає ліпшу, ту сиву, пару. Старий, як звичайно в таких випадках, також тут, і його око бачить усе до найменшої дрібниці. Татяна заклопотана і схвильована. Омелянчиха ще також тут з позакочуваними по лікті рукавами і попідтиканою спідницею. Тільки Іван спокійний, рівний, діловий. Він з кожним днем, ба, навіть з кожною годиною приходить до себе і направляється. І незважаючи на те, що він мало говорить, його присутність усі дуже вичувають…
— Ну, Іване, почоломкаємось, — каже Петро, коли вже все готове. І брати, обнявшись, три рази за старим звичаєм почоломкались. Те саме, але без пафосу і театральності, зробив Сопрон. Потім усі гуртом пішли до саней, Петро і Сопрон усілись, обгорнули ноги, цвьохнув батіг, коні рушили, і сани легко поповзли по свіжому снігу, лишаючи за собою ржаві сліди. Таня кивала всім рукою, старий та Іван з посмішкою дивились їм услід.
З від’їздом Петра і Сопрона рух на хуторі не зменшився. Можливо, навіть навпаки. За цей час пішла чутка довкруги, що повернулися сини Мороза… На хутір потягнулися рідні з Андрушів, з Ліпляви… Знайшлося чимало дядьків, тіток, племінників та похресників, які приходили і приходили привітатись. На кухні постійний рух, в їдальні постійно накритий стіл, на столі постійно пляшка з горілкою і закуска…