Але той швидко, мов кулемет, затарахкотів:
— Центральний край — ето центральний край Європейской Росії. Он складається з такіх губерній: Курская, Воронєжская, Орловская, Тульская, Рязанская, Тверская, Московская і Ярославская. Москва — серце Росії, главний город Центрального края. Достопрімєчатєльностю Москви єсть Кремль. Кремль — ето серце Москви. Там знаходітся Грановітая палата, в которой коронуются рускіє царі. В Кремлє єщо єсть цар-пушка і цар-колокол, а у воротах єво находітся Тверская ікона Божої матері. Там хоронятся знамьона, добитиє на войнах храбримі рускімі войскамі над її історическіми врагами — турками, горцами, поляками і французами…
— Досить! Сідай! — вирікає Афоген Васильович, бо він уже знає, що Зарудний вивчив усе слово в слово. На обличчі в нього з’явилась нарешті усмішка. Він ще викликає Лободу, Боровика; ті оповідають про ріки, про ліси, про промисел і культуру. І коли весь Центральний край був у такий спосіб обговорений, Афоген Васильович підійшов до катедри, простягнув свою руку, взяв глобус, подивився на нього згори, крутнув його вказівним пальцем лівої руки і, зиркнувши на клясу, почав.
— Перед тим, як перейти до дальшої частини нашої батьківщини — так званого Хліборобського краю, я дозволю собі, хлопці, показати вам наочно, в якому співвідношенні знаходиться наша держава до решти земної планети. Ось у моїх руках наша земля, — і він ще раз крутнув її пальцем лівої руки, а при цьому підступив ближче до передніх лавиць.
— Тут ось бачимо наш континент, Європу, — і він тим самим пальцем виписав над глобусом невеликий овальчик. — Тут далі, творячи ніби продовження нашого континенту, знаходиться величезний континент — Азія, — і Афоген Васильович ствердив свої слова відповідним рухом пальця. — Далі, ось тут, бачимо Африку — цей знаний, екзотичний центр нашої планети. З другого боку, отут, під нами, — Афоген Васильович навіть тупнув ногою, — поклалась, ніби двоє крил одного птаха, далека нам Америка, а тут ось закинута між острови та острівці Океанії лежить скромна, майже забута Австралія.
— Ці п’ять континентів землі пов’язані між собою не тільки тим фактом, що всі вони знаходяться на тій самій планеті, але ще й багатьома дуже важливими чинниками, що творять, так би мовити, цілу нашу планету живим, усвідомленим і підпорядкованим певним законам організмом.
— Ця ось куля Землі, — продовжує Афоген Васильович і підносить ту кулю у своїй правиці, ніби священик під час служби свою чашу, — поділена не тільки на континенти, так би мовити, природні, Богом положені межі, але вона поділена також границями, що їх поклала премудрість та сила людська. Це є так звані держави, чи нації — народи, чи їх союзи, які творить певну форму свого буття. І що воно так є, то треба знати не тільки географію своєї держави, себто не тільки те, що та держава має у своїх границях, але також треба знати, яке відношення має та держава до решти світу, що її оточує.
— Вже сама ця, безмежно разів зменшена копія Землі каже нам досить багато. Бачимо тут Європу, бачимо границі європейських держав і вже з цього можемо створити в своїй уяві загальний образ справи. І коли ми зробимо певні, цілком поверхові порівняння, то ми, росіяни, будемо бачити, що наше місце на землі є не те останнє і не те найменше.
— Бачимо, — продовжує Афоген Васильович, — що наша держава, займаючи велетенську більшість Європейського континенту, врізується в колосальну Азію і відтинає від неї огромну частину; тим самим вона, наша Росія, кладе собою, так би мовити, міст між двома океанами: тут, на заході, — Атлантійським, там, на сході, — Тихим. Зуб, що творить ніби закінчення Європи і де знаходиться Румунія, Австрія, Сербія і т. д, — це лише, з перспективи лету історії, ніщо інше, як вступ, початок, переднє слово до тієї великої, змістовної і складної державної системи, якою є наша прекрасна батьківщина, Російська імперія, від Вержболова на заході починаючи і Владивостоком на сході кінчаючи.
Ці свої слова Афоген Васильович вимовляє не вперше. Він вимовляв їх багато разів, багато років і знає їх напам’ять, як знає все, що має на собі. Багато мешканців цього містечка і його околиць протягом кількох років слухали, чули і усвідомлювали ті слова. Про це вже свідчить вік цієї людини, її зовнішність, її велика лисина, її сивастий волос, її пооране зморшками чоло.
Але цього дня року Божого 1918-го ті слова промовляються з винятковою увагою і незвичною теплотою. Афоген Васильович старанно готувався до цього моменту. Перед тим він довший час ходив по своєму кабінеті, думав, морщив чоло, віддмухувався. Інколи його очі зненацька ставали вогкими. Він тоді ступав ще твердіше своїми міцними, куцими ногами, і думка його бажала вирватись, мов орел, замкнений у залізній клітці.
І яка шкода, що вже на порозі до місця здійснення його задуму він наштовхнувся на гаку несподіванку, і яка шкода, що саме ця лекція мусила бути дещо протушкована цим досить прикрим інцидентом.
Бо треба знати, що Афоген Васильович — людина поважна, по-своєму велика, цілком і до кінця порядна та винятково заслужена. І коли він так говорив до цих ось малих громадян свого міста, його погляд за звичкою падав на те місце стіни, де ще до цього часу помітно два великі біліші чотирикутники. Ще не дуже давно на тих місцях знаходилися два кольорові портрети — Його Імператорської величності Государя і Самодержця всієї Росії Миколи II та ЙОГО достойної супруги Государині Імператриці Олександри Федорівни. Зараз їх там немає. Шкільний сторож Ларфен старанно виніс їх на шкільне горище, і вони вже стоять там, хоча ще є сама Росія, ще вчать її географію, ще бігають вздовж і впоперек поїзди. І коли Афоген Васильович бачить ті порожні місця, коли він читає газети, коли вчувається в настрій довкілля, йому робиться досить ніяково, навіть інколи страшно, і тому саме йому хочеться до когось промовити такими словами, що повинні впасти в самий центр людської душі. Але що він не державний муж, не народний трибун, не генерал і не міністр, він говорить до тих, що його чують. Він тільки скромний учитель.
Василь і Андрій опинилися за дверима. Вони ще встигли вловити тільки оте "прахвости", що було, так би мовити, останнім ствердженням їх вчинку, і ось біля них — лише порожнеча коридору. В клясах ідуть заняття. Вони гудуть тим знаним для хлопців гомоном, коли то багато різних голосів зливаються в один розбитий тон, коли викрикують викладачі, коли падає крейда, коли вибухає сміх.