Прийшли своєю чергою жнива. На полях, як це не дивно, скрізь пшениця з грубим, жовтим колосом. Сито й жадібно живе земля — зерно приносить двадцять зерен, жовтих і пахучих, як віск, і цінних, як золото. Міріади їх є, тих зерен, у півколах по тридцять снопів. Жовті стерниська нагадують вилущений соняшник — в очах Василька, що саме пасе "на росу" своїх вісім корів.
Сонце вже давно знялося; над горами правого берега, над ствердлою сухою землею, над білими пісками і збронзовілими кущами верболозів висить півтуман, що місцями мішається з димом барви опалю — від огнів, що кладуть пастушки над берегом Дніпрової затоки.
На хуторі майже порожньо, бо Іван і Андрій, і обидва Кандори, і гурт дівок з Решіток, а між ними також Пріська, поснідавши шумно, пішли "кінчати" пшеницю на клину під самим Гісином.
На кухні зосталась Омелянчиха, що місить у діжі тісто на хліб, і Мар’яна, що поволі варить обід. У великій печі розкидано палають поліна, і довгі смуги полум’я, вигинаючись, облизують засмаглі челюсті.
На подвір’ї сам старий Григор — струже стругом на козлищі бирюки з ясенини, бо вчора дівчата сварилися, що немає чим в’язати снопів, а там наспіває ячмінь і овес, багато косінки, повні руки діла. У старого думка біжить по полях, по межах, за жниваркою, за кіньми — котрого з котрим спрягти, бо знов таки вчора хлопці казали, що сірий не зовсім добре везе.
І раптом з’явився Василько, босий, штанці короткі, литки пошарпані стернею, очі великі. — Діду! Там якісь люди — чи не большевики! — швидко й засапано, бо стрибав навпрост через капусту, говорить Василько, а старий не підносить голови і питає: — Де?
— Там, над річкою, в кущах, мають зброю. Сидять і когось чекають, здається, радяться.
Старий відриває зір від струга, дивиться хвилинку на Василька.
— Біжи-но ти назад до корів, а я погляну сам…
Василько побіг назад, а старий зайшов на кухню, сказав жінкам, що якісь там озброєні люди — краще бути насторожі, а сам пішов до комірки, виніс свою рушницю і заніс на передній ґанок та поставив за луткою — і не видно, і під рукою. Потім пішов до самої брами, але нічого не бачить, вернувся назад на подвір’я. Проте назустріч знов біжить Василько і кричить перелякано: — Діду — Вони йдуть отудою, поза клунями.
— Поза клунями? — повторив старий, і йому відразу вже стає не зовсім гаразд. Швидше пішов знов до кухні, навинулась якраз завжди задрипана, в росі, Горпина з цебриком січеної, для веприків.
— Біжи, Горпино, і кажи нашим, щоб швидко вертались, бо якась там нечиста сила… Та хай беруть з собою рушниці. Біжи, як стій…
А в кухні сказав обом жінкам, щоб краще вийшли в сад, Омелянчисі додав, щоб пішла до стайні і вивела отуди, за соняшники, коні.
— Господи Боже! — каже Мар’яна. — Що там знов?
— Біжи, Мар’яно, в сад і там побудь… — повторяє старий. Мар’яна й Омелянчиха вийшли, а Григор зачинив віконниці передніх вікон, замкнув усі двері, взяв свою рушницю і поліз на горище. Звідсіль, з переднього причілка, найкраще видно ціле подвір’я і щілину між передньою клунею та повіткою — і ген туди, на задній город і луг. Чому вони не йдуть ворітьми, а городами? Старий побачив кількох людей, пізнав большевиків, вигляд нічого доброго не обіцяв: свої рушниці несли напоготові. Вони ось уже біля клуні, перескакують через жердини огорожі, йдуть через двір до будинку, розходяться довкола, стукіт до дверей.
— Атваряй! — чути знизу голос, але все мовчить, а старий насуплено дивиться крізь визірку, хоч з неї вже нічого більше не видно.
В цей момент хлистко ткнув постріл. — Атваряй! — той самий голос і — міцна матірна лайка. Старий почув брязкіт битого скла, — били до задніх віконниць. Старий перейшов на другий бік горища, нічого не бачить, але чує, що б’ють до вікон, сиплеться скло, лунає матірщина… По хвилині чути, як ті вже перелізли досередини, гримають десь по кімнатах, падають речі.
І раптом від саду — постріл. Ще раз і ще. Старий причаївся за димарем. В кімнатах зчиняється більший рух і лунають постріли. Старий підходить до краю сходів і відчиняє дверцята. Внизу нічого не видно. Постріли падають і падають. Старий причаївся при дверях, рушницю тримає напоготові, брязкіт дверей — і в сінях з’являється постать. Бах! — стріляє Григор, постать смикнулась назад і гидко вилаялась. Старий стріляє ще кілька разів, просто в кухонні двері, знадвору почулись крики і кілька гранатних вибухів.
Через вікна тікають, хтось заянчав, по короткому часі знизу чути голос Івана: — Батьку! Де ви?
— Я тут! — крикнув старий з горища і відразу поліз по сходах униз.
В кухні вже був Іван. За хатою далі бігли, кричали ура, розлягалися постріли. — Ви цілі? — кричав Іван, він весь нервовий, піт заливає йому обличчя, волосся дико розпатлане.
— Цілий, Іване? А ви? Де Мар’яна? Біжи до неї! Вона пішла в сад! — каже швидко старий. Іван з місця вибігає у сад. Старий іде по кімнатах — розвалені шафи, розтягнуті Андрієві одяги, книги купами під ногами, розсипані папери. Здається, сюди вдерлася частина того смерчу, що шалено летить над оглухлою землею.
— Мар’яно! — чути з саду голос Івана. — Мар’янооо!
Старий біжить на ґанок, його чоботи ступають по золочених рамах картин. Не дивиться зовсім під ноги, його очі жадібно ловлять простір, куди побігли з криком хлопці. Там чути постріли, і хто знає, що там саме діється. Рушниця його напоготові, і він шукає тільки підхожої мети, але такої нема.
Старий повільно, насуплено, забувши на мить, що тут робиться, кладе на серце ліву руку, випростує спину, потім кладе на бік рушницю, спокійно повертається та йде по розкиданих речах назад. Якась страшна сила ввійшла в його істоту, і, здавалось, він пережив дивну купіль, що підняла його і освіжила. І коли ввійшла Омелянчиха і переляканим голосом сказала, що перед вікнами кухні в кущах аґрусу лежать два трупи і що один з них ще ворушиться, старий суворо поглянув на неї і сказав: — Чого, дурна, кричиш! — а сам поступав, обтираючи рукавом сорочки мокре чоло.
Через вивалене вікно кухні старий, дійсно, бачить трупи. Він виходить надвір, ступає через перелаз, через кущі кропиви. Перший труп з розгону напоровся на кущ аґрусу, розставив обидві руки, рушниця його відлетіла набік і стирчала цівкою вниз у другому кущі. Трохи далі, під волоським горіхом, обличчям у землю, лежить другий. Він нагадує викинуту лаху, яку ворушить вітер. Старий повільно підступає до нього, деякий час дивиться і каже: — Впав? — голос його став хрипким.