Ольга знає, чого вона прибула. Має вернутись Андрій. Він їй написав такий лист: "Вашій милості, зацній панні і добродійці, доношу покірно, що ваш вірний раб і безнадійно ранений ласкою Амура, після незчисленних років незмірних трудів та пролиття цілих океанів кривавого поту для наук офірованих, прибуде знов у рідні краї та землі, щоб віддатись опіці Вашої милості. При цій також прилежитості уподіблено цілую Ваші кришталеві пальчики!
Амікус Андреас".
Думала цілими ночами, а цілими днями співала, а далі не витримала і ось без перерви звивається біля Мар’яни, а з уст її не сходить слово "Андрій". А коли ввійшов Іван, накинулась на нього, як буря, і цілувала в руду бороду, потім сміялась, як навіжена; а Мар’яна згодом у кімнаті, коли була вже сама з Іваном, заговорила: — Боюся, що Ольга зовсім помотана Андрієм. — А Іван на це: — Буде цікава пара. — А хіба так можна? — питає Мар’яна, і очі її розширяються. — Коли вони захочуть, — відповів Іван, — можна.
Ольга йде на город. Коротка ясно-зелена її спідничка має на вітрі. Бере в Омелянчихи копаницю і швидко грабає суху землю.
— О! Панночко! Ви так виполете всі гарбузи, — каже Омелянчиха.
Ольга лишає копаницю, йде далі, наспівує "Гуси-лебеді", ховається в молодих соняшниках, щоб по хвилині виринути ген там далі, між яскраво-зеленими житом та пшеницею. Маки, волошки, кукіль, кашка, жайворонки, сонце і вітер — рве і ловить, нанизує вінками, в думці ловить перепілок, шугає з чорногузами у висотах, розпливається білою хмариною в синьому казані неба.
Потім темні маси сосон та дубів заступають її і хтозна, що там з нею роблять. Вона біжить від стовбура до стовбура, цілує шорстку зелень моху, кричить знизу до дятла, що бавиться життям хробачків, їй мариться далека путь, океан далечі, ціле небо щастя. І коли бачить жовтого мотиля чи бронзового хруща, чи в’юнку білку з язиком огню, вона виривається сама з себе, і душа її там — в повітрі, на краєчку дубового листа, на галузі сосни, що висить над кручею.
Сміються її, подібні до свіжого ранку, уста, а очі її залиті вщерть силою дужого щастя. З кручі зривається і, розмахуючи руками, як крилами, вона навмисне падає сторч униз, не долетівши до землі, бо, мабуть, вітер, трави і власне серце втримали її на ногах. Під нею вправо і вліво дорожина, спереду — луг з очеретом. Це той самий, по якому вона бігла зимою на ковзанах. Тепер це джунглі: птахи клекочуть, шумить очерет, гойдаються пірначі шувару. Ольга підняла і широко розкинула руки, випнула перса, і сонце ллється на неї з висот коронатої сосни, яку легко торкнути малим пальцем, піднятим на рівень ока.
Як це дивно, що час не хоче зупинитися, що сонце біжить небом, мов боса дівчина через луг, що стає воно над осокорами Дніпра і що треба вертатися! Ольга простує низом, понад лугом, дорожиною, що гнеться луком довкола морозівського острова. Там, де мала криничина з кадубцем, повна прозорої рідини, з лапатими водяними павуками, Ольга зупиняється, відкидає спідничку, сідає на цебрині кадубця, черкає долонею криштал води і п’є. Фу! Хитає головою. Насторожено дивиться, бачить чорного птаха, що висить на стеблині, і їй смішно. — Киш! — махає рукою Ольга, птах пурхає і, лаючись, тікає в щілину між шуваром та небом.
Ольга виходить на закрут дороги, звідки видно далекий луг. Сонце вперлось у Дніпро і далі не може. Вода здалека свіжить, осокори облиті сріблом, що скапує на купи червоно-янтарної лози та на калюжі білого піску. "Чекаю тут до заходу сонця", — думає Ольга. Стає, прикриває долонею сонце, вітер ззаду ворушить волосся, затискає між ноги спідницю. Ольга дивиться туди, де три кущі вербини закривають стежку на Канів. Нічого там не бачить, але вперто, довго дивиться, виривається вибухом серце і летить, душа нап’ята, мов вітрило. А час, як стій, біжить, а сонце погрожує падом, а гори Дніпра підступають, ніби готові підняти цілу землю.
І раптом… І раптом Ольга здригнулась! Тонкі руки й ноги затремтіли. Здається, щось чорніє. Ольга вже потягнулася вперед. Ще нічого не видно, ще нічого не можна сказати. Стежкою ходять різні люди. — Андрій! — виривається в Ольги дико і різко, і вже, мов стріла, летить через трави, осоку, болото, стрибає й падає — зривається і далі біжить. І ось під ногами стежка, перешкоди подолано, руки розставлені, і ось вони, ті обійми, безмірні, як цілий, цілий світ: — Андрійчику! Моє ти ясне сонце! Чекаю цілий день! Андрію! Милий! Рідний! Щастя! — і швидко, швидко говорила, щоб висловити разом усе.
А він несе на плечах тяжкий наплечник. Заходив до Канева, тому й спізнився.
— До Канева? До мене? — і знов рвуться викрики зворушеного щастя, якого не можна втримати в межах. А потім ідуть поруч і сперечаються за наплечник. Обличчя Андрія червоне і залите потом. — Дай! Андрійчику, дай! — Вона хоче, бачте, звалити той тягар на себе. Андрій сміється, здіймає наплечник, перекладає на плечі Ольги. — Не впади! — каже Андрій, але Ольга вже присідає. Андрій регоче, а Ольга дивується: — Невже це таке тяжке? Що там маєш? — і мацає наплечник, і сама відповідає: — Книжки.
— Дарвін, — кидає Андрій. — А ще Брем! Тепер я взявся за природу, — каже Андрій і підкидає наплечник.
Йдуть поруч — рука в руку, нога в ногу, стежка вузька, і ступають травою. Як звичайно, ніби чорна хмарка, з воріт виривається старий Кудлай, язик йому зовсім випадає з рота; він завжди однаково вдоволений, коли може привітати когось зі своїх. Ольга біжить йому назустріч, хапає за товсту, м’яку шию, але він рветься, виривається, легко здіймається на задніх лапах і цілим тягарем валиться з розгону Андрієві на груди. За любов — любов. Андрій міцно стискає старого приятеля. Далі йдуть троє. Брама відкриває свої крила, вікна бризкають сонцем, ялини здивовано шепочуть і стелять тінню путь, вал бозу горить і не може згоріти, між глицями паркана визирають келехи жовтих лілей, з вікна Іванової кімнати дивиться заросле, руде обличчя, а Ольга кричить: — Андрій! Андрій! — і вимахує правою рукою.
Іван, Мар’яна, Омелянчиха, чужі дівки. Андрій звалює наплечник, мокрий і червоний попадає в обійми, всі з гамором втискаються у вузькі двері передпокою. Андрій вивертає нутро наплечника, між стосами книг знаходить те, що приніс.