Водяний з Іваном увійшли до більшої кухні і, поки Іван озирнувся, Таня вже висіла в нього на шиї. — Іване!
— Здорова, сестро! То й ти тут? — казав Іван.
— Тут і ніде, — казала швидко Таня.
— Сидить? — спитав Водяний. Таня йому кивнула. Водяний підтягнувсь, осмикнув блюзу, пригладив волосся. — Прошу! Заходь, — сказав до Івана і показав двері навпрост. Незграбний, з розбитим волоссям Іван повільно вступив у двері.
Простора, слабо освітлена, з завішеним вікном кімната. Справа під вікном на зеленій плюшевій канапі півлежав знайомий Іванові брюнет з будинку Демідова. Тьмяно горіла нафтова лампа, повільно цокав великий стінний годинник. Посередині — застелений білим настільником стіл, біля нього стільці, на ньому пляшки, чарки і закуска.
Іван зупинився. На обличчі в нього "не може бути". Дивиться вперто, бачить виразно, очі виходять з орбіт — і, хоч убий, не повірить.
— Підходь, він тепер не кусає, — сказав Водяний, підійшов до столу і відразу налив три чарки. — Сідай, — кинув до Івана. Іван сів. — Так вип’єм, таваріщ, — звернувся Водяний до брюнета. Той підвівся, простягнув мовчки руку і спокійно взяв чарку. — Здається, знайомі, — кинув Водяний по черзі головою до обох своїх гостей. Іван не відповів, мовчки випив, а брюнет також випив і сказав:
— Да. Знакоми.
— А знаєш, хто це такий? — звернувся знов Водяний до Івана. Іван понуро мовчав, а Водяний продовжував. — Товаріщ Шнейдер, також Граль, а також Петров. Зараз він Петров. Головний уповноважений верховного ревкому РССФР для боротьби з бандитизмом на нашу область, член РКП(б), особистий секретар товариша Лаціса і секретний співробітник главкому Льва Бронштейна-Троцького. Чи правильно, товаришу Петров?
— Совєршенно правільно, пане отамане Водяной, — повільно проговорив названий Петров. Тримався певно, спокійно, незалежно.
— Так, — казав Водяний, наливаючи собі й іншим другу чарку, — наші рибалки потрудились, поки його впіймали. Акула. Ти тільки поглянь на нього. А знаєш, як це сталося? Він, як звичайно, ставив ставку на латишів і китайців. І, звичайно, програв. Ході[37], як відомо, менше вірять у бороду Маркса, а більше в червоний метал, і ми їм, розуміється, стали до послуг. За один імперіал ми знали про кожний порух цієї риби в її глибоких водах. І ще він в одному помилився, цей самий мудрий Петров. Гадав, що ми тут валом підперезані і, прибувши нас убивати, міркував, що дасться це йому дуже легко і просто.
Петров посміхався. Мав зовсім приємний вигляд культурної людини.
— А знаєш, що він, братику, планував? — Водяний раптово встав, підійшов до буфету і вийняв велику папку паперів. — Тільки поглянь, — казав Водяний і важив папери на руці. — Це тільки одно твоє "дєло". А таких ми знайшли в нього цілу гору.
— Нічого. За пильність хвалю, — казав спокійно Іван і байдуже розглядав сторінки "дєла". — Нічого, нічого, — мурчав Іван.
— Докладно. Знають справу. Потрудились. — А вкінці резолюція: "Ввіду асобих прєдпосилок, сємья Мороз Георгія далжна бить падвєржєна стражайшему наблюдєнію. Нєкоториє єйо члени далжни бить ліквідіровани. Петров."
Іван прочитав ці рядки вголос і замовк. Папку паперів відложив і, здається, нею не цікавився.
— Це тот, каторий, — казав Водяний, — а що ми маємо його в кишені, це заслуга деяких цікавих людей.
Петров усе посміхався, іронічно дивився на обох, іноді його широка, чорна брова здригалась.
— Ви, капітан Водяной, остроумний человєк, — сказав він нарешті.
— Радий старатись, товаришу Граль, — відповів Водяний і глянув гостро на нього.
— Жаль тільки, що ваші блискучі дотепи не будуть знані історикам.
— Надіємося, що коли згадають ваше сліпуче прізвище, то побічно згадають і нас, — сказав Водяний і знов налив чарку.
— За помилки, розуміється, платять, і свій борг внесу з відсотками, — казав Петров, — але будьте певні, що ваше підприємство стане вам недешево.
— Дешева рибка — погана юшка. Хочете сказати, що все-таки ми програємо. Припустимо. Нам, товаришу Граль, ішлося і йдеться: вам і всім вашим Лацісам зайвий раз доказати, що голими руками нас не взяти. Ви прийшли, щоб нас тут убити. Але такого сорту люди, як ми, даються нелегко. Наша земля любить піт і труд, і вона нас знає, як домашній кіт свій припічок. Ви ж, ґаспада, приходите, щоб убивати. Знаємо. Чуємо вас по запаху. Тонкі знавці психології. Вивертаєте людські мозки. В кишки з чобітьми влазите. Розчищаєте місце, щоб потім на спинах дурнів дістатись до банків Сіті в Нью-Йорку. Кажіть: ми програємо, але програєте і ви, пане відпоручнику Троцького. Програєте! У вас це лежить знаком на вашому носі. Бачу! Куріть, — сказав Водяний і протяг Петрову сигаретницю. Всі закурили. Водяний ходив по кімнаті. Так йому легше говорилось. Петров спокійно півлежав і далі водив за Водяним поглядом. Іван спокійно, зовсім байдуже сидів і, здавалось, навіть не слухав. Дивився вниз, міркував, хитав головою, ворушив устами і віддмухувавсь, ніби на нього сідали настирливі мухи.
— А ви здорово заросли, — звернувся зненацька Петров до Івана. Цей, здавалось, більше його цікавить, ніж сам Водяний.
— Що? — підніс голову Іван.
— Кажу — не голитесь, — повторює своє Петров і з певною ноткою в тоні голосу, яку Іван вичуває і розуміє.
— Робимо великі діла, товаришу, — сказав спокійно Іван. — Немає часу голитися.
І після цього знов упер свій погляд собі під ноги.
— А ви, капітане, даремне хвилюєтесь, — сказав Петров до Водяного.
— Маєте рацію. Колись я хвилювався, ще бувши юнкером, як дістати двісті карбованців, щоб побувати в Єгипті на розкопах. Тепер інтереси змінились.
— Археологію, кажете, заміняли на психологію, — каже іронічно Петров.
— Хочете сказати — на психопатію, — докинув Водяний. — Погоджуюсь.
— І я також, — тим самим тоном сказав Петров.
— Мільйони здорових, дорослих людей, замість…
— Психопати хіба здорові? — перебив його Петров. — Тримайтеся строго логіки.
— Так, — круто повернувся Водяний до Петрова. — З одного боку, ви належите до жовтого дому, але здоров’ю вашому позаздрить кожний бик. На те, щоб невинних, чесних людей стріляти в потилицю, вас ще стане.
— А куди, по-вашому, ціляти, щоб було і тихо, і гуманно? — казав Петров, а очі його вигравали кпином. Водяний не звернув на це уваги, але Іван підняв голову. Дивився на Петрова, ніби щось пригадував.