— Сматрі — єслі кто попробуєт вийті… — почули вони останні слова.
В льоху робиться тихо і темно. З подвір’я доноситься тупіт ніг і копит, притишений гамір, клапання коліс возів, окремі вигуки. Морози все це чують, думка шалено працює. Іван пробує угадати час, пам’ятає, що мала прибути Таня, і думає, що кожної хвилини вона може з’явитися. Щоб порушити тишу, він починає грюкати ногами об дошку засіка. Нарешті на дворі затихло, і гавкіт Кудлая вказує, куди ті подалися.
І раптом десь там, з боку саду, падає постріл. Всі ув’язнені насторожені, а Іван та Андрій з усіх сил намагаються звільнити свої руки. Це Таня. Це, напевно, вона — мигцем пробігає думка. Недовго — і весь двір заповняється кінським тупотом. Чути — біжать люди. — Отой! Отой! — Бах!
Хтось біжить до дверей, до кухні. — Татууу! Іванее! — Так. Це Таня. Всі пізнають її голос. Іван і Андрій починають бити ногами об дошки засіків. І серед цієї грюкотні в льоху проривається голос:
— Танююю! Ми тут!
Був це голос Василька, якому першому вдалось усунути з уст пов язку, і він, скільки стало духу, хрипко і перелякано закричав.
На дворі і в будинку — рух. В кімнаті загорілося світло. Далі світло появилось у комірці старого, в кімнаті Івана. Таня довго не чує криків з льоху, їй страшно, вона не може думати. Біжить з кімнати в кімнату і щойно в сінях почула грюкіт, що виривався з льоху. І коли вбігла до темного простору, не знала, кого наперед звільняти. — Господи! — викрикнула і почала розв’язувати першого, хто їй попався під руку. Була це Омелянчиха.
Найгірше було зі старим. Його знайшли непритомним. На устах його проступала кров. Його занесли на руках до його комірки. Всі були сильно стривожені, але старий застогнав, і це було знаком, що він живе.
У мешканнях було мало світла, все розкидане. Під ногами валялось багато речей. Мар’яна нашвидку очищала простір. Увійшов Водяний, що довго барився на подвір’ї. — От так-так! — було його першим словом, і це внесло певне відпруження. — От чортяки! — казав далі Водяний. — Всі живі? Що зі старим? — і він подався до комірки Григора.
Той уже був притомний, лежав спокійно, Таня й Мар’яна давали йому пити чай. — Дай, Боже, батьку! — сказав Водяний. — Зле? — На що старий поволі відповів: — Треба б на всюношну…
Всі мають багато роботи. Водяний заявив, що на городі лежать два трупи. Це, видно, вартовики, яких залишили вартувати, поки тамті не від’їдуть. Коли вершники Водяного в’їжджали в двір, один вистрілив. Потім вони почали тікати, вершники погналися за ними, ті не послухали наказу стати — і сталося. Прибіг від Кандора Дмитро з Корнієм. Тих також стероризували. Водяний наглить. Вони йдуть по свіжих слідах, коні готові. Мить — і четверо вершників вирушило з двору. З ними на Таниному коні виїхав також Андрій.
Іван, Дмитро і Корній, озброївшись, пішли в обхід хутора. На грядках, дійсно, лежав труп. Не два, як казав Водяний, а один. Лежав лицем до землі. Коли його повернули, за темнотою і брудом не могли впізнати, хто це такий. Був ще теплий. Кинули його та йшли далі через сад, до поля, на узгір’я. Темно, зоряно, з заходу повівав слабий вітер. Всі мовчали. Іван нервово наслухував. Зненацька, майже одночасно, в Каневі, Ліпляві та Селищі почали дзвонити дзвони. З трьох боків повільно, поважно, один за одним, ніби краплі води, падали протяжні, соковиті і свіжі звуки. Іванові здавалось, що він вперше на своєму житті чує їх так виразно, і коли по часі задзвонили "всі дзвони", Іван зрозумів остаточно, що "камінь від гробу відвалено", що правда воскресла. Йому стало легко на душі, ніби він сам воскрес з якогось чорного небуття.
І раптом з північного сходу, від Тростянкова, почулися постріли.
— Це наші! — почув Іван наглий вибух Дмитра, і це відразу повертає його назад до землі. Постріли падають. Через простір вони долітають лише глухим паканням. Дмитро і Корній не можуть спокійно стояти, їм хочеться бігти туди, звідки прибігають ті звуки.
— А, чорти прокляті! — каже Корній. — Попались! Він мені кричить "руки вверх". А я вам кажу: їй Богу, це були наші! А того чорного — я тобі присягну — я бачив не раз під нашими ворітьми. Він, клятий, лазив тут кілька тижнів…
Іван мовчки рушив, за ним пішли хлопці. Першим словом Івана, коли ввійшов до хати, було:
— Як з батьком?
— Та, Господоньку святий! — затеренділа Омелянчиха. — Хочуть іти на всюношну!
Іван ступив до комірки батька.
— Лежіть! — каже він до старого. — Цього року я за вас іду…
— Але ж я не влежу, — каже старий. — Як? Боже! Таж я ще на своєму житті не пропустив ні одної всюношної…
— Та й коней нема, — каже Іван. — Чим поїдете… Старий почув цю несподіванку, але, на диво, ті слова не дуже поранили його. Він замовк і, здавалось, спокійно дивився перед себе. Іван вийшов до їдальні. Тут вешталась Таня.
— А тепер, Таню, дозволь хоч до тебе доторкнутися, — казав він. — Як там у вас?
— Краще, ніж тут у вас, — каже Таня. — Ніяк не сподівались бачити вас у ролі героїв ковбойських романів.
— От бачиш. Це зветься — дожилися. Нічого. Видряпаємось. — На правій щоці Івана темнів знак від удару. По різних місцях тіла відчував біль, але не було часу над цим зупинятись. Треба все-таки піти і посвятити паску.
— Мар’яно! Йдемо з тобою до церкви, — каже він до жінки.
— А може, зачекаємо Миколи Івановича, — каже Мар’яна. Вона все ще бліда й неспокійна. — Ніяк не можу прийти до себе! — додає вона.
На Миколу Івановича не довелося довго ждати. На дворі задудніло від кінських копит. Всі вибігли з хати. Перед порогом сіней уже стояли дві морозівські підводи, навантажені морозівським майном.
— Знайшли, — казав спокійно Водяний. — Свої сватки. З Макарівських хуторів. Ге, герої! Злазьте-но та покладіть усе на місце! — звернувся він до погоничів, що сиділи на возах. — Та не пробуйте мазати, бо не вийде.
У сінях зробили світло. Мар’яна з Танею керували рухом. Дмитро, зачепивши за плече рушничку і для певності уткнувши за пояс, як він казав, "бутилочку", виконує функції вартового. Впіймані "герої" у своїх шинелях виглядають сіро й задрипано. Репані, кирпаті дядьки, а одного з них Іван відразу пізнав. — Го-го! Здається, Волох? — дивується Іван.