Вже здавна рік у рік хутір непомітно міняється. Найбільше спричинився до цього отой Петро, тоді ще зі своєю гнідуватою борідкою, а потім ті школи. Коли він приїздив з Києва, то неодмінно привозив з собою когось зі своїх товаришів. Приїжджав Сопрон з Настусею, що служив тоді ще в Саратові. Молоденька Татяна появлялась у своїй гімназіяльній суконці з широким, брунатної барви, фартушком, а з нею її "подруги". І все то молодь, і хутір наповнявся, мов дзбан, шумливим питвом.
Тоді непомітно минали останні дні посту, — під лоскотливий сміх дівчаток, під невинні спроби залицянок, під жарти й розмови, а Великдень вривався, мов буря. Все тоді співало. Все було сміхом. По саду і по всіх місцях дзвеніли та барвіли дерева й люди.
Тепер ні Петра з борідкою, ні Сопрона з Настусею, ані навіть Тані з її невпинними жартами, біганням та роботою. Зате появилась Мар’яна з позакачуваними рукавами, в білому фартушку — Іванова жінка, Андрієва братова — недавно пишна панна з бронзовим волоссям, спокуса всіх ловеласів… А потім Ольга… Ця увігналася сюди ураганом, зовсім непрошена, як доля, і ось по цілому будинку сиплеться її переливний сміх. Ось вона фарбує з Васильком крашанки, і при тому обоє заводяться, мов двоє півників; біжать через сіни на подвір’я, Ольга кричить криком, ніби її б’ють, і женеться цибатими кроками двором та ховається якраз у дровнику, де Василько, напевно, її впіймає та порядно намне. — Я тобі, каже, дам! Потім, примирені й засапані, особливо Ольга, появляються знов у кухні, але по короткому часі вони вже знов чомусь гримотять стільцями в їдальні, і при тому щось з грюкотом падає, на них хтось кричить, а Ольга скаржиться: — То скажіть йому, щоб він мене не займав.
— Не займав! — кривиться Василько. — Хто то кого займає! — А всі регочуть. — О! Василько — сила! — падає зауваження. Василько надувається: — Я можу повалити її одною рукою, — заявляє він гордо, і нема таких, щоб йому перечили.
— Ви-но робіть своє, — свариться Мар’яна. — Поналивали скрізь фарби… Які твої, Ольго, руки! Май на увазі, що це тобі не відразу відмиється.
Ольга дивиться на свої трикольорові, з розчепіреними пальцями руки і химерно копилить уста. — Ет! Відмиється! — кидає легковажно. — А ходи-но ти, блідий лицарю! — кличе Василька.
— Сама ти бліда, — огризається той. — Білий, блідий, бідний біс пострибав, цок-цок, у ліс, — лепече Ольга і — мазь Василька пальцем під ніс, лишаючи йому там червону пляму. — Ах, ти, стерво! — вибухає наново Василько і накидається на Ольгу. Ольга тікає і кричить: — Тож це поранила тебе шальна куля! — Василько не зважає, двері лишаються навстежень, Омелянчиха лякається: — Господоньку святий! І де воно в повітри лихої бере тієї сили! — А під повіткою Василько вже частує Ольгу, що кричить "ґвалт", стусанами.
Який розпач, що Ольга в суботу мусить вертатися додому. Відтягала, скільки могла, але далі нема куди відтягати. Сонце погрожує впасти за гори. Андрій її проводить. Вийшли. Місцями стежка ще залита водою. Доходять до першої річки, що впадає до дніпрового рукава. і тут зупиняються. Кущі верболозів творять парк, крізь віття пронизується ще сонце, виграють рої мушок, з Канева чути удари дзвону. Далеко, в Ліпляві, і ще далі, в Решітках, валують собаки.
Андрій і Ольга, що тримаються за руки, зупиняються, зір, що спадав додолу, підноситься — око в око, зникає ясність, все загортається чадом — п’яно, солодко, і зовсім немає слів. Спинити б час, щоб ця п’янючість тривала, щоб далі не було слів, а тільки чуття, але довшають тіні, поміж галуззям зникає сонце, і Ольга мусить не йти, а бігти. — Андрію! Мушу! Прощай! До завтра! — Зривається і тікає, ніби її хтось ловить за обидві руки.
А Андрій стоїть на кладці — рівний і певний, а його думка ловить ту сполохану пташку, що ось вирвалася з його рук і мінливо ховається за кущами.
VI
На хуторі вже готові прийняти свято. На дворі, у льохах, на кухні, в кімнатах все і всі на своїх місцях. Згусток сонця над заходом торкається верхів Дніпрових гір. Дівчата, що працювали на городі, відразу по обіді знялися і з гамором подалися лугами до своїх Решіток. На подвір’ї влягається передсвяточний спокій.
В їдальні тьмяно. Мар’яна приносить білий, широкий, уважно випрасуваний настільник, Омелянчиха святочно несе миси, тарелі, чарки. Входить величний, шорсткий Іван і каже, що і як має стояти. Мар’яна ще не знає їх порядків. Посередині столу ставиться великий, білий лозовий кіш, вистелений старосвітським доморобним обрусом. До коша вкладається висока паска з написом "Христос Воскрес", довкола неї ставиться ковбаса, печеня, сир, масло і сіль. До всього втикається велику жовту воскову свічу.
По часі в їдальні з’являється мовчазна тінь Григора. Його поява свідчить, що вже все на дворі й в хаті на своєму місці. Лишається перевірити ще цей святочний кіш. Так, він також на місці, повний, як і бувало. Під повіткою чекають вимощені вози. Коли виб’є одинадцята, всі від’їдуть до Ліпляви на всеношну і вернуться над ранок зі свяченим. У Костя Кандора так само все приготоване і так само все чекає.
Старий поволі, крок за кроком, відходить мовчазно до своєї комірки. Там він опускається в своє тверде, вичовгане крісло, лапає пальцями по столі, що стоїть побіч, намацує свої старі поламані окуляри і насаджує їх на ніс. Далі, не встаючи, бере з полички над столом велику книгу у витертих шкіряних палітурках, повільно її розгортає, знаходить "діяння святих апостолів" і починає півголосом читати: "Першу книгу я був написав, о Феофіле, про все те, що Ісус на початку чинив та навчав". Старий поволі чіпляється за слова книги, ніби це щаблі драбини, по яких він здіймається знизу вгору. Це те, що протягом багатьох років у певний час відривало його від землі, яку він любив найбільше, і підносило його до незнаного й чужого неба.
Цього року він має право з легким серцем залишити дочасне і згадати вічне, бо цей рік вперше на його житті сказав йому, що на укоханій землі може бути невесело, навіть коли людина вірить у правду Божу і, як написано, "в поті лиця свого їсть хліб свій".
А кілька кроків далі, у вузькому, обложеному книгами просторі, в осередку світла, що виходить з-під зеленого абажура невеликої лампи, при столі з порваним блідо-зеленим сукном сидить наймолодший Мороз. Він недавно увійшов з двору. Переживає Ольгу, її дотики, ніжну стрункість її душі і тіла, її променюючий силою юності зір. Андрій вірить у свою любов і ставить її на перше місце. Механічно простягає руку до книг, і попадає йому збірничок Мандельштама. Розгортає наздогад і читає вголос: