Кури на нього не ображаються. Вони навіть не дуже його бояться, бо поки він зайшов до магазину, щоб узяти пару гарнців вівса, туди вже встиг пролізти великий, огненної барви півень, який відразу опинився на купі пашні і зчинив там неймовірний репіт, закликаючи на бенкет усю свою численну родину…
— А киш! Щоб ти здох! — кидається на нього старий; півень встигає підстрибнути саме в той момент, як товстий березовий деркач шумом падає якраз на місце його бенкетування.
То нічого. Півень забуває образу в ту саму мить, як тільки доривається до нової купи зерна. Зрештою, він, здається, і не пробував ображатися на цю звичайну і зовсім маленьку пересварку, що так доповнює співжиття цих двох володарів. То — бородата людина, а я — чубатий півень. Кожний на своєму місці. Виконуємо приписані ролі…
Іван обійшов короварню, свинюшник… Все, що там є живого, вже ремиґає. Пара тузенів корів червоної масті і не менше білих свиней займається своєю щоденною роботою… їсть… Все їсть… Ті якусь пашу — сіно з молодим очеретом, ті щось рідке — помиї з ґрисом та картоплею; підтикана вище колін Горпина носить цебри, Дмитро — оберемки сіна, між усім тим бігає сюди і туди запаморочений, з виразом господаря Кудлай. Інколи він пробує пару разів кудись у безвість послати кілька своїх собачих слів. Але він уже досить набрехався за своє життя і тому робить це не так з бажання чи потреби, як просто з довголітньої звички.
Над усім осінь. Сіра і мокра. В її атмосфері вичувається, як кажуть сентиментальні люди, тоска, але тут, на цьому дворі, ніякої тоски не помічається. Просто осінь і все. Сіє з брудного неба дрібний і набридливий дощ, з жердини на жердину мовчки і зщулено перешмигують горобці, інколи десь у тумані несподівано крякне ворона, вітер робить невеличке хвилювання в саду, між ялинами та у верхах стрімчастих високих топіль при виїзді з хутора. І це все.
За півгодини всі в їдальні. Довгий, широкий господарський стіл прикритий скатертиною доморобного старосвітського полотна. На столі склянки з чаєм, масло, печене м’ясо і білий свіжий хліб. На першому місці Василь. Він старанно розчесаний, чистий, застебнутий на всі ґудзики. Дід не любить розхристаних. Трошки порядку не зашкодить. Дід, який він не є селюх, що ніколи не був в ніякому війську, любить, щоб було струнко. Так йому подобається..
— Сиди, сиди, — сказав він онукові, коли застав його на своєму місці.
Старий все одно ніколи не снідає перед церквою. Він ще має досить заняття. Одягнутись, причесатись, почиститись. Ніхто йому цього не зробить, бо не жадає ні від кого допомоги. Нащо йому! Має, дяка Богу, свої руки…
Тут також Петро, Водяний, панна Мар’яна і Сопрон… Татяна тут і там. Господиня ніколи не має часу для гостей. Молодиці, що їх має до помочі, пораються на кухні. Там тепер ціла фабрика. Все там у русі, дарма, що рання година. Окремо старша Омелянчиха готує глечик з "коливом", здоровенний кіш з паляницями та кілька воскових, суканих руками свіч. Буде молебень і парастас…
Петро, з розстебнутим коміром і волоссям, сьогодні вже не запорожець, а… Рембрандт. Тут він справжній художник. Він знає, що й до чого, очі його приплющені, мов у ласого кота, товсті міцні уста, як звичайно, блищать. Він п’є чай, склянку за склянкою, відкраює товсто хліб, мастить його щедро маслом, крає розмашним кроєм рожеву смажену свинячу спину і все то старанно вкладає до себе. Це значить, Петро їсть — на здоров’я йому. Священнодіє… Він уже трохи тяжкий, підборіддя його спочиває на м’якій подушці з товщу, потилиця прибрала два поверхи..
Сопрон, довгий, худий і костистий, їсть мовчки і дивиться гостро вперед. Великий, з тонкими устами рот широко відкривається й закривається. До нього вкладають відразу цілий окраєць хліба з м’ясом, вуса кілька разів сюди-туди мигнуть, і костиста довга рука знову підносить кусник хліба. Він одягнутий, як звичайно після роботи. На ньому лежить якийсь своєрідний бруд. Це бруд машини, копіт, що вжерся в пори його шкіри, олива, якою він насякнув, мов іспанська сардинка.
Мар’яна Миколаївна трохи зблідла. Вона недоспана. Під очима помітні лілові підтінки. Волосся стоїть буйною піною і видається, ніби воно кучеряве. Гарне волосся, її заслужена гордість, каштанове з мідяним відливом… Його тяжко уняти в якусь косу, і тому воно творить два спадаючі по спині потоки у вигляді двох недбало зібганих кудель. Вона одягнута в блюзку з білого серпанку, через яку просвічується мереживо сорочки, і в тісну, довгу, чорну спідницю. Ця мода трохи застаріла, але вона їй підходить, робить її старшою і поважнішою, майже дамою — ролю, яку Мар’яна охоче б відогравала.
Звечора, чи краще над ранок, пішовши з Татяною спати, вони лягли не відразу. Ще довго гомоніли, сміялися здушеним сміхом, щипали себе.
— Таню, — казала Мар’яна. — Як прикро… Стільки мужчин і яких мужчин, а ми мусимо самі спати… — ця мова кінчається довгим, дрібним, лоскотливим сміхом.
Сміються обидві, бо обидві себе розуміють. Сміх їх — це вияв їх найглибшого жіночого єства. Здоровий, ясний, пестливий і манючий вияв. Тепер вони за столом, обидві ніби не пам’ятають вчорашніх настроїв. Очі Мар’яни прищулені і сонно-теплі. Нечувану приємність творить її розливання чаю, а ще більшу декому, — ніби в тій лагідній і простій церемонії вона пропонує частинку своєї пахучої жіночої ласки.
Чи всі мужчини це розуміють. Ось тут поруч капітан Водяний, найпізніший гість, теж не зовсім у формі, з поблідним виразним лицем. Його кантясті форми спокушають мистецьке око Петра, і він уже пропонує "мазнути" з нього портрет. Це варто праці; особливо, коли б схопити погляд тих чорних, з антрацитовим відблиском зіниць. Це командир, без сумніву… Шкода, що зняли з нього ті фатальні погони і загнали з Петрограду назад до дяківської хати якихсь там Андрушів. Овоч імперського древа життя, вирослий у буйних травах дніпровських лугів під оксамитним небом чудової Малоросії, "ґдє всьо обільєм дишет", читач Достоєвського і Тургенєва, обожнювач графа Толстого, нащадок пушкінської "Полтави" — "казак на сєвєр дєржіт путь", той самий, що не хоче ніде відпічнути, коли йому доручено завезти донос "на гетьмана-злодєя".