— А тут у нас… Ах! Краще мовчати! Вчора забрали нашу сусідку Куніцину і сьогодні рано розстріляли. Вже відомо.
Ця вістка всіх вдаряє. Всі знають Куніцину. Сильна, расова жінка. Бариня. Нікому не хочеться вірити, що її могли розстріляти. І ніхто не знає, що на це сказати, бо ще нема таких слів, щоб ними можна висловити певні чуття, поняття. Першою зриває мовчанку Марія Олександрівна. — Може, хоть нап’ємось чаю, — каже вона, — бо нічого путнього тепер на базарі не дістанеш. Все якось зникло. От було, а тепер чомусь нема…
Всі заговорили в один голос, що ніякого чаю не треба, що треба спішити до церкви. бо вже й так пізно. Ольга наглить. Мар’яна, що сиділа мовчки, зосереджена в собі, — встає і каже: — Ну… Треба йти до церкви. — В її голосі вичувався докір.
Всі вийшли. Після світла темнота обернулась в чорну гущу, що невідомо — чи десь високо, чи десь низько — густо обсипана золотим зерном. Дзвонять дзвони. Поодиноко під гору пливуть у темноті чорні постаті. Трохи далі з чорного вилонюються і горять вікна собору.
У церкві тісно й душно, перед кожним обличчям палає свічка, все заріє, очі дивляться тепло і натхненно. Здалека чути старечий голос отця Методія, що повільно й однотонно читає страсті. Здалека долітають слова про зраду, про зречення, про віру, і он якась, певно, мама — скорбне, округле, залите сльозами лице — слухає ті слова і не може втриматись. Кого та людина вмиває своїми гарячими і чистими сльозами? Що саме так діткливо торкає найглибші глибини її матірного єства, що вона нестримно ронить ті прозорі краплини з добрих, повних, як повна криниця, очей, де живе велика, всеобіймаюча і всепрощаюча любов? Мамо! Свята, чиста, криштально прозора!
Андрій стоїть побіч з Ольгою, їх плечі щільно торкаються. Він чує тепло тієї дівчини, і одночасно в незбагнуте його розуму й душі входять різні думи і різні почуття. Одно заступає друге, а всі вони про любов, про світ, про вічність, про людину. І про те, що казала недавно Мар’яна, і про натхненну матір, що стоїть отам далі, і про події в його рідному місті, і про правду страстей, і про тепло, що від плеча дівчини. Велика сило, що створила всесвіт, що відділила добро від зла, що дала можливість чути і бачити світло, — ти ж, напевно, бачиш, якої страшно великої сили душі треба, щоб у такі дні малій все-таки людині пройти через проби і зберегти в собі вогонь тієї мудрості, що в основному різнить її від всього іншого в цілому всесвіті! Як легко згасити в людині людське і як трудно засвітити його наново!
Коло одинадцятої Лоханські знову дома. На одвірку їдальні Микола Степанович сажею своєї свічі накопчує чорний хрест з обтяглими раменами. У дівочій, ніби охороняючи недоторканість, горить багряним, м’яким теплом лампадка з чорними обводами, і тонке дихання її сяєва торкається срібла ризи на образку матері Божої, що виблискує древнім полиском. Теплий, тонкий настрій. На білі обруси столів, на затонулі втінність картини стін кладеться ніжність.
Може, направду, це останні дні, і десь на хресті вмирає Бог, і все так насторожено замовкло? Може, розверзнуться і заспівають небеса, як це написано? Так усе напружене великим, страшним чеканням, так тужно хочеться впасти перед незнаною силою святості і пристрасно, поривом усієї душі молитися доброму і справедливому!
Сиділи всі в різних місцях довго, хоча не було на це потреби. Андрій і Ольга сидять у півтемній дівочій, Ольга в білому, сидить у верандовому плетеному стільці, тонкі довгі ноги витягнуті, тяжке, злегка хвилясте волосся спадає трьома спадами на нагі плечі. Вона виразно, щиро й безпосередньо схвильована. З неї виливаються потоки нерівної мови про недавні переживання. Очі її довірливо віддають усе, що можуть дати, і ті погляди в’яжуть їх одним міцним вузлом.
Мар’яна у вітальні з батьками. Кволо світиться мала лампа на підставці біля піаніно. Мар’яна виразно чимось перейнята, чимось не тим, що бачать у цю мить її очі. Марія Олександрівна душею матері чує настрій дочки і, мов сторож-птах, кружляє над нею. Питає багато про хутір, про город, про Івана, згадує минуле, планує майбутнє. Марія Олександрівна вже давно не була такою говіркою. Зате не має чого казати Микола Степанович. Головна його тема згасла. Він зовсім розбитий і збентежений. Все, що діється на його очах, — пряме заперечення його сподівань.
Коло першої ночі лягли. Довкола була велика, згущена тиша. Мар’яна, лежачи на канапі в дівочій, довго не могла переслухати захоплення сестри. Це її хвилювало.
— Ольго, сестро! Перестань! Я тебе прошу! — казала Мар’яна. Ольга насторожено, з піднятою головою дивилася в те місце, де спить Мар’яна.
— Тобі щось недобре? — питала вона.
— Ні, я тільки хочу спати.
Але це було не так, і Ольга це виразно вичувала. Мар’яна довго ще не могла заснути, бо зводила сама з собою велику, вперту боротьбу. І найгірше, що не могла знайти остаточного рішення.
Андрій положився на канапі в кабінеті Миколи Степановича, і коли погасло світло та влилась у всі місця темнота, до нього почали підступати видива всього, що він в останній час переживав. У цьому знаходив він навіть своєрідну приємність, бо йому здавалось, що ці дні приносять з собою на землю початки такого нового, що дасть змогу людям рішити нарешті нерішене з тисячоліть минулого. Подвоєне єство людини, що само себе зборювало, нарешті розколеться і роздвоїться. Кожна половина піде своєю дорогою.
А рано-раненько Мар’яна прокидається, почуває той самий неспокій, одразу рішає тікати на хутір, одразу встає, одразу біжить під двері кабінету і тарабанить. — Андрію! Вставай! Йдемо додому!
Андрій прокидається і спросоння хрипко кричить: — Тож іще сьома!
Але Мар’яна вже його не чує, бо швидко-швидко вмивається на кухні і робить це з таким поспіхом, ніби боїться, що щось перешкодить виконати її намір.
У мешканні зчинився шум. Ольга прокинулась, побачила, що ліжко Мар’яни порожнє, одразу зірвалась і, як була — в піжамі, кинулась у коридор, їй здавалось, що вже пізно, що вона заспала і що її покинули. В коридорі наткнулась просто на Мар’яну.
— Мар’яно! Ще ж не снідали! — викрикнула вона тривожно.