Таня роздягнула гостю, зняла її кальоші, дала гребінець, підвела до дзеркала. Потім посадила до м’якого крісла біля грубки. Ольга протягнула вперед ноги. — Ху, яка тут тепла розкіш! З мене вилазить завірюха.
— Чи маю повідомити Мар’яну? — питає Таня.
— Ні! О!.. Таню! Не треба! Вже сплять! Буде шум…
— Маємо, — сказав Андрій, що увійшов з тацею, на якій все вперемішку: і чай, і якісь пляшки, і краяна печеня, і яблука. Ольга зірвалася, бистро глянула на тацю. — Андрію! Ти думаєш — я то все подужаю?
— Зробимо собі бал, — казав Андрій і розставляв принесене на туалетному столику. Ольга брала, переставляла, розкладала наново. Таня дивилася з посміхом, швидко наростав добрий настрій.
— Таню! Шановні мої дами! Ольго! Знаєте, з чого почнемо? З цього! Будь ласка! Прошу!
— Ой-йо-йо-йой! Страшно, — казала Ольга. — З моєї шкури виходить мороз. Що це таке?
— Слив’янка, — відповіла Таня.
— Лий, Андрію! — відізвалась Ольга.
До вікна рвучими подувами через мережу горіхового гілля безуспішно рвалася з саду ніч. Біля столика сиділо троє, чарки, налиті рубіновим напоєм, підіймаються. — Лий, Андрію! — говорить Ольга. — Хто знає, що нас чекає, а в мені переворот. Я роблюся легкою, а земля крутиться.
— Їж, Олю! — казала Таня, Андрій підсуває рожеві клаптики шинки, Ольга бере пальчиками, очі її великі, мов каштани.
— Я дуже радію, що прийшла. Свята думка, — швидко казала Ольга. — Як добре, що я ось тут з вами, Андрію і Таню! Я — ваша Ольга. Протягніть тільки руку. За мною — чорна, як вугіль, ніч, а цими днями у Прохора померло на іспанку[36] двоє молодих дівчаток, а одна з них — моя прекрасна, незабутня Пріся. Бігала боса лугом, збирала квіти, а прийшла якась іспанка… Бруд! Скрізь, панове, бруд! "Грабь награбленное"! — кажуть теперішні наші пани, і в Куніциних вони забрали саквояж золотих речей. Все — золото! Персні з часів якогось там гетьмана. Я відтяла б їм за це руку. Подумай, Андрію! Ти мені казав раз, що прийдуть якісь люди, що силою заберуть чужу мудрість. Я не вірила. Тепер вірю!
— Ольго! Наказую тобі їсти! — випростався Андрій і гострим, довгим пальцем показав на стіл. Ольга невдоволено глянула і замість шинки протягнула знов руку до чарки. — Я мушу, — казала вона і ні на кого не дивилась. — Як душа тікає з тіла, на її місце, кажуть, приходять хробаки…
Андрій взяв руку Ольги і витягнув її в напрямі до шинки, потім — до шматка хліба, потім підніс ту руку до Ольжиних уст. — Ти в мене будеш їсти! Ти в мене…
— Буду їсти! Я… Я вся отак… — і вона показала руками, коли щось розламують на дві половини. — Я ще не була голодна. Мені небагато літ, але я, Андрію, також знаю… життя. Так. Ти можеш сміятися. У нашій шафі коло тисячі книг, і спитай, котра з них не влізла в мою малу голову, — за винятком хіба статистики полтавського земства. Чи знаєш ти, наприклад, такого автора, як Моріюс? Це італієць, що написав про Китай, де чотириста мільйонів людей протягом п’яти тисяч років не потраплять вилізти з голоду. Ти думаєш, що ми є щось краще? Якусь філософію ті люди важать на унції і не можуть піднятися з бруду, що цілими тонами обліпив їх душі. А цієї ночі я ніколи, ніколи не забуду. Коли я обгорнулася шматком матерії, щоб його з мене не зірвали ті каналії… Я… горіла. Я б їх усіх мордувала. Я б їх… — вона шукала слів і закушувала при тому уста, очима бігала по всіх предметах і, не знайшовши нічого, знову схопилась була за чарку, але Андрій своєчасно впіймав у свій великий кулак її вузьку долоню.
— Пусти, — казала Ольга.
Вони хвилинку пручались, але Андрій переміг, і обоє, мов діти, сміялись.
— Ех, яка прекрасна ніч. Таня хоче спати! Та це ж весілля!
Гуляймо, — казала п’яно Ольга. Щоки її, набиті вітром, соковито яріли, слова виривались кожне окремо.
— Ти, Олю, мусиш їсти, — казала Таня. — Ти ціла гориш.
— І хочу горіти. Я, Ольга Миколаївна, хочу сьогодні горіти, як метеор, — проговорила вона повільно, чітко і урочисто. — Хай живе радість! Слухай, Андрію, цю ніч!
— Чую, — казав Андрій. Він уже також піднявся знизу вгору. Велика пружність духу сповнила його єство. — Я її бачу! Ось! — він простягнув руку і помацав повітря.
— Сховай руку! — бистро сказала Ольга. — Ти не все бачиш! У повітрі, мов акула в океані, плаває дихання, що вбиває порух годинника. А мама плаче, що забрали ловецький кожух, ха-ха-ха!
— Ти ж минулу ніч також не спала. — питала перемучена Таня.
— Я не спала, ти не спала, він не спав, всі не спали! Навіщо зайві слова? Мої очі дивляться і бачать. Я все чую. Шкода проспати історію. Колись прийдуть дурні, що будуть дивитись на нас, як на диво, і скажуть: ті люди творили "нове життя", ха-ха-ха! Я і так цю ніч не засну.
— Заснеш! Як камінь, заснеш! Поставлю варту — і заснеш!
— Хто буде варта?
— Я!
— І видержиш?
— Воїн видержить!
— Ми з тобою не воїни, Андрію! Ми з тобою Ромео й Юлія. Я — Ромео, ти — Юлія! Я вдерлась у твій замок! Таню! Ти спиш? Золото? Тебе також пограбують!
Всі крізь сон, крізь ніч сміялись, падали і знов сміялись. До вікна бився і шкрябав великий, чорний вітер. Ольга міняла голос, теми, слова. Була невтомна, як ніч, як вітер, як простір. Розгортались її міцні крила, і вона, мов демон, летіла над чорною безоднею простору, а далеко внизу по колючому тернові, по гострих каменях повзла її довга тінь.
Андрій, розсуваючи брили втоми, хоробро змагався з Ольгою, а Таня замовкла і тим підписала кінець.
А час женеться, мов дика візія, вперед. Ніч наполегливо крокує, темна, мов брила базальту. Розбиті нерви землі шукають планету, що кудись і від когось тікає. Морозівський будинок давно погас, і тільки те одне вікно довго жаріло, перечило тьмі, падало світло на порепаний стовбур старого горіха, вітер сіяв снігом і стрясав усе довкруги. Потім і те останнє вікно погасло.
III
Аж рано виявили Ольгу і не дорахувалися Водяного. Було багато здивовання, але в їдальні шумно, всі сміються. Морози інакше не вміють. Розуміється, вони не сподівалися такого "весілля", але нема потреби від цього скиглити. Перебирали ще і ще події минулих днів і ночі, всіх це дивує, а найпаче — старого, якому все-таки це далеко "не вгод". Як там не думайте і що не кажіть, а над хутором повисла темрява, і старому все видається загрозливим.