Море Томи

Сторінка 3 з 3

Бережний Василь

Пройшов ще грохи, через силу переставляючи ноги, спіткнувся об камінь і впав. На диво легко підвівся, й обличчя йому осяяла усмішка: темна пляма — то ж зелений моріжок! Онде й струмок витікає з джерельця — кришталево чиста вода виблискує на сонці. Справжня оаза в пустелі, немає тільки жодної пальми. Та ні, он і пальма, і Астрелла тут...

— Вода! — прошепотів чи, може, тільки намагався прошепотіти.

Та Астрелла, видно, почула, бо усміхнулася до нього. Відкрив ротовий клапан шолома й жадібно припав до джерельця, жахаючись, що воно зникне...

Доки пив, пам’ять прокручувала фільм власного життя — за кілька секунд Тома побачив себе то підлітком, то малою дитиною, то дорослим.

Дія "фільму" розгорталася хаотично — це був довгий ряд "спалахів минулого", причому епізоди висвітлювались здебільшого незначні, дрібні, непримітні. Проте ці картини витворили панораму всього двадцятип’ятиліття геолога, і він знову відчув горе і радість, яких зазнав колись, знову повеселився й пожурився — за коротку мить удруге пережив своє життя.

Раптом екоан пам яті вибухнув, розсипався на міріади іскор і згас. Та цієї миті Тома вже не міг усвідомити.

ІІІ

Опритомнів молодий геолог у медичному ізоляторі Містечка. Ніби з туману виплив образ Астрелли — чорне волосся, біле обличчя. Тома помацав свою голову, груди.

— Що вас турбує? — співчутливо спитала Астрелла.

Її обличчя було зовсім не суворе.

— Скафандр, — обізвався Тома. — Хіба я... — Він хотів сказати, що має відправитись в далекий пошук, та лікарка-метеоролог перебила:

— Не турбуйтеся, зі скафандром усе в порядку.

— А "верблюд"?

Астрелла усміхнулась.

— З ним теж нічого не сталося, пригнали.

Ця звістка, здавалося б, мусила порадувати Тому, але він спохмурнів. Ніяк не міг второпати, що сталося. Звідкіля пригнали всюдихода?

— Ми всі дуже стривожились, коли перервався зв’язок з вами, — говорила Астрелла. — І невідомо було, коли втихне буря...

Чим довше слухав її балачки Тома, тим більше чудувався. Яка буря? Коли? Що за вигадки?

— Те джерело вас урятувало, — продовжувала розповідати Астрелла. — Там кисень виносить воду... Шеф припускає, що ви знайшли великий басейн прісної води...

Нічого, нічогісінько не пам’ятав геолог. Як не силкувався, як не напружував пам’ять — найменших слідів пережитого не з’явилось. Сказав про це лікарці.

— Не сумуйте, — торкнулася долонею його чола. — Ось поїдемо, і, сподіваюсь, на місці ви все пригадаєте. Море Томи — правда гарно звучить?

І ніжний дотик долоні, і слова дівчини сповнювали його радісним передчуттям. "Якщо я відкрив на Марсі море, — думав Тома, — це, звичайно, добре, дуже добре. Та коли знайшов кохання — це ще краще!.."