— Гей, ви, як вас там назвати! — закричав я вертепникам, що вже складали манаття. — Стривайте! Я хочу винагороду вам дати!
Подорожні спинилися, одночасно повернувши до мене жовті й моторошні черепи.
— Ви мені непоганий вертеп показали і немало доброго мені розказали. Я упізнав усі свої вади і звади і каюся в усьому неґречному і нестатечному, що вчинив я у цьому світі і узимі і вліті. Але кожен у ньому так проживає, яке призначення собі має! В кожного є неписана доля, і є на теє божа воля, — я показав на залите малиновою барвою небо. — Тож навіть у сні не судіте тих, котрі зла не чинять у світі!
Подорожани стояли супроти мене й дивилися, і я раптом зрозумів: очевидно, даремно це говорю, адже їхні голови порожні. Тому уявив у себе кишеню, набиту золотом, і уявив, що вийняв звідти битого таляра, а відтак кинув у одну із трьох наставлених до мене долонь. Монета дзенькнула, як об камінь, і я уздрів трьох вершників, які швидко помчали по дорозі. Курява огорнула мене з голови до ніг, і я голосно чхнув, пробуджуючись, щоб повіншувати собі ж таки доброго здоров’я.
2
Я входив у міську браму. Рипіли вози — саме проїжджала валка, і я, щоб не мати діла зі сторожею, долучився до гурту — вже зараз до подорожніх ставилися з підозрою через мор, який з’явивсь у далеких краях. Отак я увійшов у тісну, брудну вуличку, над якою вивишалися сірі стіни з малими вікнами. Посеред вулиці дзюркотів потік, несучи з собою нечистоти: шкаралущу, розварені овочі чи просто гній.
Був задоволений, що потрапив у місто, — ліг на душу ласкавий спокій, і я не без осолоди потинявся по вулицях, стережучись, однак, розхилених вікон. Але на одній із вуличок лиха пригода таки не обійшла мене, бо довелося пропустити повз себе повіз, а Що за завіскою мигнуло гарненьке шляхтянське личко, я так на нього задивився, що не встиг відскочити — згори на мене линула брудна злива помий. Я підскочив од несподіванки й перелякано стрибнув на зворотний бік вулички, звідки замахав кулаками на розхилене віконце. Кипів од обурення, але у віконці з’явилася така пухка й затишна молодичка і в неї так м’яко випнулися, притиснуті до лутки високі перса, що лайка застрягла мені в горлі.
— Вибачте гріх мій, панотче, — сказала ніжно молодичка. — Я вельми шкодую за вчинену вам прикрість і прошу натомість завітати до мого шинку: дам вам умитися і, коли ваша ласка, нагодую чим бог послав.
Я все ще стояв з розтуленим ротом, так був уражений покірливістю й люб’язною чемністю молодички. Струснувся, як міг, і знову зирнув у віконце: молодичка люб’язно покивувала й усміхалася. Коли ж погляд мій знову впав на її перса, то в голові мені легенько запаморочилося. Я навіть забув, що облито мене нечистотами і що мав би, для годиться, трохи посердитися, окрім того, голосно обізвався і мій живіт, у якому тлів тільки кусник з’їденого сьогодні вранці хліба. Очкур мій ледве тримався на кістлявих клубах, а горло мимоволі проковтнуло слину.
— Мій шинок, панотче, славний на цілу округу, — сказала господиня. — Всі довколишні шинкарі киплять супроти мене заздрістю і ладні повісити мене за це.
— І не завадило б, — буркнув я, відчуваючи, однак, що вже давно здався і що несила мені витримати аж перед двома спокусами: обіцяною їжею і такою принадною молодичкою.
Увійшов у темні сіни і задихнувся од кислого запаху, що тут стояв. Не відав, куди йти, вхідні двері, на лихо собі, зачинив також, тож лапав шарудяві стіни і ніяк не міг натрапити на двері внутрішні. В цей момент відчинилися вгорі дверцята, і я побачив у них колихливе тіло господині. Вона заступила прочіл — вгору вели старі, дерев’яні, з обламаними перилами сходи.
— В такому славетному шинку такий поганий вхід, — буркнув я, збираючись по сходах.
— Ще жоден не заблудився, — добродушно сказала господиня, і я побачив, що в неї з-за спини визирнуло чоловіче обличчя, яке подивилося на мене не без інтересу.
Чоловік мав добрячу носяру, а все його обличчя, навіть той ніс, незважаючи на жовте світло свічки, яку тримала в руках господиня, були попелясто-сірі. Тільки вуста полум’яніли червоними п’явками, чоловік усміхнувся і щось прошепотів на вухо шинкарці.
Я переступив бажаний поріг і втрапив до величенької кімнати. Освітлювалася вона тільки невеликим віконцем, саме тим, куди визирала була молодичка, і в сутінку губилося кілька довгих столів, на яких блимав ряд невеличких свічечок. Молодичка вже стояла біля столів, і я використав нагоду роздивитися її пильніше. Обличчя мала м’яке, широке, на щоках — дві ямочки: усміхалася, очі трохи запливли товщем, але дивилися молодо й блискуче. За столами сиділо товариство, яке мені видалося трохи чудним: були тут обідранці й одягнені в ошатну одежу, бородаті й голені, молоді й старі, але всі схожі поміж себе, однаково сірі на обличчя й однаково мовчущі. Розвернулися на своїх місцях до мене й дивилися з немалим інтересом.
Чолов’яга з великим сірим носом, котрий виглядав був з-за спини шинкарки, пішов мені назустріч, несучи на обличчі чемну усмішку. В руці в нього тремтіла запалена свічечка.
— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав він. — Всі оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які збираються в цьому затишному місці, щоб порозмовляти про справи високі й божественні. Чи дозволите, ваша милість, омити вам ноги?
— Мені ноги? — здивовано перепитав я, підіймаючи свою затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане! Що вам до того?
Мені здалося, що він кпить із мене, — назвав-бо мене й вашою милістю, хоч добре бачив, у яку одежу я одягнений.
— Всі ми виховуємо в собі святе смирення, — сказав сіроносий і, взявши мене під руку, повів у кінець столу, де я побачив жбан і чималу мису із налитою водою.
— Братіє! — смиренно проголосив сіроносий. — Омиємо брату нашому, святому мандрівнику, вбогому божому посланнику, ноги і смирімо перед ним гордість нашу.
Мені на плечі лягли владні долоні й припечатали моє тіло до лави. Сіроносий схилився переді мною й поклав мої ступні у мису. Обережно мив їх, начебто трохи й бридячись, а за хвилю звівся і струснув із рук бризки. Натомість підійшов інший із застільників і так само покірливо зігнувся переді мною, залоскотавши в п’яти. Я ледве стримався, щоб не зареготати, але всі були надумір урочисті й надихнуті. Вже третій, а тоді й четвертий мили мені ноги, і я благословив їх, міркуючи, що коли їм складає задоволення мити мені ноги, чи треба мені опиратися: робити таку послугу я аж ніяк їх не просив.