— Покутники, — сказав Алембек. — Кожен, як бачите, шукає собі звільнення по-своєму.
— Це ті, що мають надію, — мовив глухо странній.
Над містом стояло розпечене сонце, яке швидко доїдало рештки туману. Не було в небі ні хмарини, і від того повітря робилося перламутрово-драглисте. Тисячами бриніли мухи: важкі тілом і з зеленими черевцями. Літали над головами, а коли натрапляли на трупа, покривали його так, що, здавалося, виростала в тому місці трава. Од безнастанного зудіння починало боліти у вухах. Мухи вилітали хмарами з відчинених вікон і, політавши по вулицях, знову рвались у будинки. Від того всі будинки навколо ставали ніби велетенські вулики, і посельцями в них замість людей — мухи.
Алембек ішов, спустивши долі дзьоба, чорна його одежа покрилася біля пахов кружалами поту.
— Не думайте, що я байдужий, — раптом заговорив він. — Бувають моменти, коли й мені не стає сили все це витримувати. Вже кілька разів поривався і я втекти, є в мене, пане, кошти, щоб пристойно перебути лихоліття. Але щоразу якась невидима сила затримує мене. Отож мені й здається, не в моїх достойностях тут справа, а в тій силі. Є дивний закон у цьому світі, пане: каменю призначено лежати, а людина знає щось більше.
Странній теж дивився собі під ноги. Бачив, як збивають вони пилюку, що осіла на брук, — незнайомі, чужі ноги! Стоптували тисячі чорно-зелених мух, що повзали чи валялися долі, а в грудях ніби червона квітка виростала. Розумів, що знову починає відчувати те саме, що й тоді, коли в середмістя вивалив простолюд, — хотілося говорити. Водночас трохи непокоївся,від того, що його починає вабити до співрозмовника.
— Знаєте, що робиться в моїх лікарнях? — спитав смутно Алембек. — Отам можна побачити справдешній прообраз пекла.
Він смутно хитнув головою й показав рукою-крилом уперед, де тонко бриніло сіро-зелене від безлічі заплутаних у ньому мух повітря.
Лазаретом була велика споруда на околиці. Мала тільки дах, а під ним напиналися шатра. Споруда містилась у великому, обмурованому зусібіч дворі, і, коли вони вступили у ворота, странній спинився вражено: побачив незвичайне муравлисько. Люди лежали й сиділи тут покотом. Між них снували чорні ворони, і люди прохально хапали їх за краї одежі. Але чорні ворони були потомлені й байдужі. Збоку виділися вапняні ями, і кілька замотаних у темні покривала чоловіків тягли на марах до ям тих, кому вже не треба було турбуватися про долю цього світу. Ворони нахилялися над хворими: одних змащували, а іншим давали пити воду. Ще інших тягали, схопивши за руки й ноги, подвір’ям, а декого підвішували на вірьовках. Підвішені звисали донизу руками й ногами, зводили вряди-годи голови і хрипко покрикували.
— Вважаєте, що врятуєте цих людей? — різко спитав странній.
Бурмистер похитав головою.
— Даю надію, — сказав він. — їх уже не врятує ніхто. — Але дивна річ надія: щодня бачать вони, як волочать мерців до ям, а таки сподіваються. Зрештою, хтось же має колись знайти лік на цю хворобу!..
Тоді странньому стало не по собі. Відчував ніби провину, немовби сам пустив на місто мор. Начебто він сам мучив і катував цих людей і від його волі залежить — згубити це місто чи зберегти. Хто зна, що мав зробити для цього: знайти лік чи пропасти? Йому здалося, що це й справді так: щось-таки мусить учинити. Мусить допомогти оцьому безпомічному ворону, з яким уже кілька разів здибується і який один його не жахається. За час пробуття в місті ні з ким не був так довго разом. У ньому почала пробуджуватися якась хмарка, а може, заводь — таке собі освітлене сонцем місцечко, яке починає сяяти, срібно поблискуючи. Злякався, що забагато кладе на себе, що може не витримати такого випробування й упевненості. Бо що він і хто? Що він може, та й чи може?
— Хочете знайти лік на хворобу? — повільно спитав він.
— Вже не один рік, — швидко сказав моровий бурмистер. — Хто зна, може, це має бути трава, якась така, що ми нею гребуємо й топчемо. Якийсь подорожник... Поможете мені? — спитав несподівано й закинув до страннього химерного дзьоба.
Але странній не встиг відповісти. Стояли поблизу воріт до лазарету, і в цей мент підскочив якийсь чоловік і кинувся Алембеку в ноги.
Пане бурмистре, бога ради! Воно вже почалося і в мене. Порятуйте!
— Ідіть у лазарет! — кволо махнув Алембек.
— Але ж ні, пане бурмистер, — відчайно заговорив хворий. — Я туди боюся йти. Боюся всіх тих людей. У мене ще є трохи майна і грошей. Все віддам, пане бурмистре, тільки полікуйте мене й мою родину вдома. Я неподалік живу!
— В мене тепер усі однакові, — сказав Алембек, і в цей час його покликав один із воронів.
— Розумієте, — звернувся до страннього чоловік, — я таки боюся тих людей. У мене хвороба тільки починається, а їм уже нема рятунку. Попросіть за мене в пана бурмистра, божим іменем вас прошу, я ладен вам ноги обцілувати...
Странній повертався до прохача повільно. Начебто знехотя, аж зарипіли йому в тілі, ніби шкіряні, м’язи. Він побачив дивну зміну в обличчі хворого, той пополотнів і вирячив на страннього очі. Кинув на груди хреста й почав задкувати.
— Помилуйте! — прожебонів синіми вустами. — Бога ради, помилуйте!
Странній відвів од нього очі, вони миттю вкрилися слізьми. З такою ж натугою і з рипом м’язів відвертався від нього. І тої ж миті почув швидкий лопіт — прохач перелякано тікав. Стало від того странньому гірко й весело: він стояв, злегка похитуючись на ногах, і смутно зирив на велетенський мурашник, що юрмився перед ним. Здавалося, всі ці люди збилися в один велетенський клубок — блукали поміж них тіні з пташиними машкарами на голові, висів довкола важкий сопух, а стогони й крики зливались у цілковитий гул. Над усім висів темно-зелений рій мух, і повітря од того дрижало.
Странній опустив очі й побачив неподалік чоловіка, що корчився з болю, загрібаючи пилюку. Обличчя його спотворилося мукою, а напівголе тіло покрилося темними виразками. Цей чоловік кричав голосніше за інших, і странній подумав, що варто йому зробити крок уперед, і він звільнить його од мук. Але він зробив інше. Відступив на кілька кроків і прихилився до покритої курявою стіни. Відчував, як паморочиться йому голова і як легенько тремтять вуста.