Він зрозумів і сказав:
— Ну що ж, хай пані Онора спочиває, а ми з вами доженемо вашу сестру.
Вона поривисто відповіла:
— О, справді ходімо, добродію.
Пані Онора не заперечувала.
— Ідіть, дітки, йдіть. А я тут почекаю. Тільки не надовго.
І вони теж рушили. Спочатку швидко йшли проїжджою дорогою, сподіваючись догнати Гонтрана з Луїзою, але за кілька хвилин не побачивши їх, вирішили, що ті, мабуть, звернули ліворуч або праворуч у ліс, і Шарлотта стримано гукнула тремтливим голосом. їй ніхто не відповів.
— О Боже мій, де ж вони? — прошепотіла дівчина.
Поля знову охопило почуття глибокого жалю й болісної
ніжності, як і тоді, біля Нюжерського вулкана.
Він не знав, що сказати цій засмученій дитині. Йому дуже хотілося по-батьківському обняти її, поцілувати, сказати їй щось ніжне й заспокійливе. Але що? Вона оглядалась навколо, вдивляючись крізь гілля неспокійними очима, прислухаючись до найменшого шелесту, й шепотіла:
— Здається, вони тут… Ні, отам… Ви нічого не чуєте?
— Ні, я нічого не чую. Найкраще почекати їх тут.
— О Боже мій… Ні… їх треба знайти…
Поль якусь мить вагався, потім тихо спитав:
— Виходить, вам це дуже боляче?
Шарлотта підвела на нього розгублений погляд, в очах її стояли сльози, затуманюючи їх легкою плівкою прозорої вологи, яку ще стримували довгі темні вії. Вона хотіла щось сказати, але не могла, не наважувалась; а їй так хотілося полегшити своє переповнене, замкнуте, намучене серце.
Він озвався знову:
— Отже, ви дуже любите його… Але він не вартий вашої любові, повірте.
Вона не могла далі стримуватись і, затуливши руками очі, щоб приховати сльози, прошепотіла:
— Ні… ні… я не люблю його… він… це дуже бридко!.. Він посміявся з мене… це дуже бридко… дуже підло… і мені все-таки боляче… дуже… бо це жорстоко… дуже жорстоко… авжеж… Але найбільшого болю завдає мені сестра… моя сестра… вона мене зовсім не любить… ще жорстокіша зі мною, ніж він… Я почуваю, що вона мене не любить… зовсім… ненавидить мене… А в мене тільки вона й була… більше у мене нікого не має… А я ж нічого такого не зробила!
Йому видно було тільки її вухо та ніжну юну шию, що заглиблювалась у комір сукні й вела під легкою тканиною до округліших форм. І По іь відчув гостру жалість і ніжність, його охопило палке прагнення пожертвувати собою, прагнення, яке оволодівало ним завжди, коли жінка зворушувала йому душу. І його схильна до поривів душа спалахнула від цього невинного, зворушливого, наївного і болісно-чарівного горя.
Він несвідомо простяг до неї руку, як це роблять, коли хочуть приголубити і заспокоїти дитину, й поклав на плече Шарлотті. І раптом відчув, як швидко б’ється у неї серце, калатає, мов у спійманої пташки.
І ці невпинні, прискорені удари передалися через руку до його власного серця, яке теж забилося частіше. Він відчував ті швидкі поштовхи, що йшли від неї, відлунювали в його тілі, м’язах, нервах і зливали їхні серця в одне серце, котре живе одним життям, мов два з’єднані дротиком годинники, які йдуть разом секунда в секунду.
Раптом вона відкрила своє почервоніле і все-таки гарненьке личко, хутко витерла сльози і промовила:
— Ах, я не повинна була казати вам цього. Я збожеволіла. Вертаймось мерщій до пані Онора, і… забудьте все це… Обіцяєте?
— Обіцяю.
Вона подала йому руку.
— Я вірю вам. Мені здається, що ви дуже чесний.
Вони пішли назад. Він узяв її на руки й переніс через струмок, як переносив торік Христіану. Христіана! Скільки разів ходив він з нею цією дорогою, коли кохав її! Дивуючись з переміни, що сталась в його душі, він думав: "Як швидко минула ця пристрасна любов!"
Шарлотта, поклавши палець на уста, шепнула:
— Пані Онора заснула, посидьмо тихенько.
Пані Онора й справді спала, прихилившись до сосни, прикривши хусточкою обличчя і склавши руки на животі. Вони сіли за кілька кроків і мовчали, щоб її не розбудити.
І тоді тиша в лісі стала така глибока, що починала гнітити їх. Чути було тільки, як по камінню дзюрчить струмок, злегенька шарудять дрібні комашки, майже непомітно гуде в повітрі мошва та шелестять, ворушачись в опалому листі, великі чорні жуки.
А де ж були Луїза і Гонтран? Що вони робили? Раптом здалека почулись їхні голоси; вони верталися. Пані Онора прокинулась і дуже здивувалась:
— То ви вже тут? Я й не чула, як ви підійшли!.. А тих знайшли?
Поль відповів:
— Он там вони. Йдуть.
Чути було сміх Гонтрана. І від того сміху Шарлотті стало легше на душі. А чому саме — вона не знала.
Незабаром вони з’явились. Гонтран майже біг, тягнучи за собою почервонілу дівчину. Він озвався ще здалеку, бо кортіло скоріше розповісти якусь історію.
— Знаєте, на кого ми натрапили?.. Ручаюся, не відгадаєте… На прекрасного доктора Мазеллі з дочкою знаменитого, як сказав би Віль, професора Клоша, гарненькою, рудоволосою вдовою… І ми застали… розумієте… застали… Він, ледащо, цілував її… Та ще й як!..
Пані Онора з гідністю урвала його надмірно веселу оповідь:
— О пане граф!.. Подумайте про дівчат!..
Гонтран низько вклонився:
— Ви, люба пані, маєте слушність, коли нагадуєте мені правила пристойності. Всі ваші зауваження справедливі.
Потім, щоб не повертатися разом, молоді люди попрощалися з дамами і пішли через ліс.
— Ну то як? — спитав Поль.
— Ну, я сказав їй, що кохаю її і буду щасливий одружитися з нею.
— А вона що сказала?
— Сказала з дуже милою розважливістю: "Це залежить від мого батька. Я відповім через нього".
— Що ж ти робитимеш?
— Доручу Андерматові бути моїм послом і негайно зробити офіційну пропозицію. А коли старий хитрун почне щось крутити, я скомпрометую дівчину поголоскою.
Андермат усе ще розмовляв з доктором Латоном на терасі казино; Гонтран перервав їхню розмову і зразу ж доповів зятеві про все.
Поль пішов по Ріомській дорозі. Йому треба було побути на самоті, бо всього його охопило хвилювання, що завжди опановує нас, коли зустрічаєш жінку, яку можеш покохати.
З якогось часу він, сам того не усвідомлюючи, підпадав свіжій і хвилюючій чарівності цієї покинутої дівчинки. Вона видавалася йому дуже милою, доброю, простою, щирою та наївною, і він спочатку перейнявся співчуттям до неї, тим лагідним співчуттям, що його завжди викликає у нас жіноче горе. Потім він почав частіше зустрічатися з нею, і в серці його проросло зернятко ніжності, яке жінки так легко сіють в нас і яке так буйно розростається.