Вона ніжно глянула на Поля Бретіньї і взяла його під РУку.
І всі троє потихеньку рушили, обходячи каміння. А Христіана все повторювала:
— Яка важка я стала! Така важка! Вже й ходити не здолаю. Так боюся впасти!
Поль обережно підтримував її, нічого не відповідаючи, не дивлячись на неї, хоч вона раз у раз поглядала на нього.
Перед церквою їх ждала густа юрба.
Андермат вигукнув:
— Нарешті! Нарешті! Мерщій же ставайте! Порядок такий: два хлопчики з хору, два співаки в стихарях, хрест, свячена вода, священик, потім Христіана з професором Клошем, панна Луїза з професором Ремюзо й панна Шар-лотта з професором Ма-Руселем. Далі правління, медичний персонал, а тоді публіка. Зрозуміло? Ходімо ж!
Увесь клір вийшов з церкви і став на чолі процесії. Потім високий чоловік із сивим, відкинутим назад волоссям, класичний образ ученого академічного типу підступив до пані Андермат, і низько вклонився їй.
Випроставшись, він пішов поруч неї з непокритою головою, виставляючи напоказ свою прекрасну шевелюру вченого і тримаючи капелюха при боці, і ступав так поважно, мовби перейняв у акторів Французької комедії і цю урочисту ходу, й уміння показувати народові свою розетку ордена Почесного легіону, надто велику для скромної людини.
Йдучи, він розмовляв з Христіаною.
— Ваш чоловік, пані, тільки-но говорив мені про вас, про ваш стан, що викликає у нього деяку тривогу. Сказав про ваші сумніви й непевність щодо можливого строку ваших пологів.
Христіана зашарілась і пробурмотіла:
— Так, мені здалося, що я скоро буду матір’ю, задовго до того, як це сталося насправді… Тепер я вже й не знаю… не знаю…
Геть зніяковівши, вона ледь белькотіла.
А позаду почувся інший голос:
— Цей курорт має величезне майбутнє. Я вже бачу, що він дає прекрасні наслідки.
То професор Ремюзо розмовляв із своєю супутницею Луїзою Оріоль. Низенький, з жовтим, незачесаним волоссям, у кепсько пошитому сюртуку, він мав вигляд вче-ного-нечупари.
Професор Ма-Русель, що йшов під руку з Шарлоттою Оріоль, був вродливий чоловік, без бороди й вусів, привітний, пещений, з ледь сивуватим чубом, товстуватий; його добре виголене обличчя не нагадувало ні священика, ні актора, як у доктора Латона.
Далі йшла група членів правління на чолі з Андерматом; над нею видніли височенні циліндри двох Оріолів.
За ними прямувала ще одна група людей у циліндрах — медичний персонал Анваля, де не було тільки доктора Бонфія, а втім, його замінили два нові лікарі: доктор Блек, літній, дуже низенький чоловік, мало не карлик, що в перший же день, як приїхав, вразив усіх своєю надзвичайною побожністю, і вродливий, дженджуристий молодик у м’якому капелюсі — доктор Мазеллі, італієць, що був при особі чи то герцога де Рамаса, чи, як казали інші — герцогині.
А позад них — публіка, море публіки: курортники, селяни з усієї округи і городяни з сусідніх міст.
Церемонія освячення джерел була дуже коротка. Абат Літр покропив їх одне за одним свяченою водою, з приводу чого доктор Онора сказав, що тепер, завдяки хлористому натру вони матимуть нові властивості. Потім усі запрошені пішли до великої читальної зали, де був накритий стіл.
Поль казав Гонтранові:
— Які гарненькі стали дівчата Оріоль!
— Вони просто чарівні.
— Ви не бачили пана голову? — раптом спитав у них наглядач — колишній тюремник.
— Він отам, у кутку.
— Там старий Кловіс збирає юрбу під дверима.
Ще по дорозі до джерел уся процесія пройшла повз старого каліку, що торік одужав, а тепер його знову паралізувало ще дужче, ніж раніш. Він зупиняв приїжджих, переважно новачків, і розповідав їм свою історію:
— Чя вода, бачте, нічого не варта. Вона, правда, виліковує, але потім тебе як шкрутить, то лежиш, наче мертвий. От у мене раніше ноги кепшко ходили, а тепер мені й руки одібрало через те лікування. А ноги штали як чавунні, їх шкоріше жламаєш, ніж жігнеш.
Андермат у розпачі вже не раз хотів було запроторити старого в тюрму, подати на нього в суд за поширення брехливих чуток про монт-оріольську воду та за спробу шантажу. Але не зміг ні добитись його засудження, ні заткнути йому рота.
Як тільки сказали, що старий базікає біля дверей лікарні, він побіг його вгамовувати.
Край битої дороги зібрався натовп і звідти долинали обурені голоси. Люди юрмилися, щоб почути й побачити. Жінки питали: "Що там таке?" Чоловіки відповідали: "Хворого тутешня вода доконала". Дехто думав, що там роздушили дитину. І ще говорили, що в якоїсь бідолашної жінки стався напад чорної хвороби.
Андермат спритно, як це він умів, пробрався крізь натовп, просовуючись круглим, наче куля, черевцем поміж іншими животами. "Він доводить, — казав Гонтран, — перевагу круглих тіл над гострими".
Старий Кловіс, сидячи біля канави, ремствував на своє лихо, сльозливо розповідав про свої муки, а батько й син Оріолі, стоячи перед ним і відтісняючи від нього юрбу, люто лаяли каліку й погрожували йому.
— Бреше він вше! — кричав Колос. — Че дуришвіт, ледащо, браконьєр! Він щоночі бігає по ліші!
Але старого, незважаючи на крики Оріолів, це ніскілечки не бентежило, і він тонким верескливим голосом повторював так, що було добре чути: ' — Вони вбили мене, люди добрі… Вбили швоєю водою. Торік мене шиломічь купали. І ошь до чого довели, до чого!
Андермат припинив гармидер, нахилився до каліки і сказав, пильно зазираючи йому в очі:
— Якщо вам стало гірше, то це ваша вина, чуєте? Але якщо ви мене послухаєте, то я вас вилікую — якихось п’ятнадцять — двадцять ванн і все буде гаразд. Приходьте за годину до мене в лікарню, коли всі розійдуться, і ми, батечку, все владнаємо. А поки що мовчіть.
Старий зрозумів. Він замовк і через якийсь час відповів:
— Ну, що ж, можна ще шпробувати. Побачимо.
Андермат узяв під руки обох Оріолів і швидко вивів їх
з натовпу, а Кловіс лишився край дороги, мружачи очі на сонце, ліг на траві поміж своїми милицями.
Довкола нього товпилася зацікавлена юрба. Дехто почав його розпитувати, проте Кловіс нічого не відповідав, мовби не чув або не розумів; зрештою, йому вже набридла ця тепер уже не потрібна цікавість, і він на все горло заспівав фальшивим пронизливим голосом якусь нескінченну пісню незрозумілою говіркою.