Монт-Оріоль

Сторінка 34 з 68

Гі де Мопассан

— Якби ти згодилась, Ліано, ми втекли б разом, поїхали б далеко-далеко, в чудовий квітучий край і там кохалися б. Скажи тільки слово, і ми сьогодні ж увечері поїдемо, хочеш?

Але вона тільки знизувала плечима, з легкою досадою, трохи невдоволена тим, що він її не слухає, бо зараз було не до мрій і ніжних пестощів. Зараз треба було виявити рішучість і обережність, знайти спосіб і далі кохатися, не збуджуючи ніякої підозри.

І Христіана почала знову:

— Слухай, любий, нам треба все добре обміркувати, щоб не було якоїсь необачності чи помилки. Насамперед, чи ти впевнений у своїх слугах? Найбільше треба боятися доносу, анонімного листа до мого чоловіка. Сам він нізащо не догадається. Я добре знаю Вільяма…

Вона вже двічі згадала його, і це раптом роздратувало Поля.

Він сердито сказав:

— О, не говори мені сьогодні про нього!

Вона здивувалась.

— Чому? Треба ж… О, запевняю тебе, йому зовсім байдуже до мене.

Вона відгадала думку Поля.

В ньому прокидалися невиразні, ще не усвідомлені ревнощі. І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки:

— Слухай, Ліано… — Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. — Слухай… Ліано… А як ти з ним?…

Христіана не зрозуміла.

— Ну… ну… Дуже добре.

— Так… я знаю… Але… слухай… зрозумій мене як слід… Це ж, твій чоловік… зрештою… і… і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом… Як це мене мучить… як терзає… Розумієш… га?

Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила:

— О любий… як ти міг… як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя… чуєш?.. Тільки твоя… бо люблю тебе… О Поль!..

Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив:

— Але ж… зрештою… Ліаночко… Він же… Він же твій чоловік… Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері… або завтра… Ти ж не можеш… завжди, завжди казати йому "ні"…

Вона так само тихо відповіла:

— Я запевнила його, що вагітна, і… і цього йому досить… О, це для нього не так важливо… справді… Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе…

Він уже не ворушився, — вдихаючи запах парфумів, цілував її плаття, а вона легкими пальцями ніжно гладила його лице.

І раптом сказала:

— Треба повертатись, а то помітять, що нас обох немає.

Кріпко, до болю стискуючи одне одного в обіймах, вони попрощались; і вона пішла перша, бігла, щоб скоріше повернутись, а він сумно дивився їй вслід, так, неначе разом з нею зникали і його щастя, й усі надії.

Частина друга

I

На перше липня наступного року Анвальський курорт став майже невпізнанним.

На вершині пагорба, що стояв посеред долини, між двома її виходами, тепер височіла будівля в маврітансько-му стилі з золотим написом на фронтоні —"Казино".

Гайок на схилі до Лімані перетворили на невеличкий парк. Вздовж усієї будівлі, здіймаючись над широкою Овернською рівниною, тяглася тераса, яку підтримував мур, оздоблений великими вазами під мармур.

Нижче, поміж виноградниками, видніло тут і там шість дач з лакованими фасадами. Величезна біла будівля на південному схилі здалека вабила подорожніх, що помічали її аж од Ріома. То був "Гранд-отель Монт-Оріоля". А якраз під ним, біля самого підніжжя пагорба, серед саду, в якому тік струмок з міжгір'я, стояв чотирикутний, простіший, але просторий будинок, де хворим пропонува-лрсь чудодійне одужання, обіцяне в брошурі доктора Латона. На фасаді було написано: "Води Монт-Оріоля". На правому крилі дрібнішими літерами: "Гідротерапія. Промивання шлунка. Ванни з проточною водою". А на лівому — "Інститут механічної лікувальної гімнастики".

Все це було нове, сліпучо-біле, блискуче. Там же працювали робітники — малярі, водопровідники, землекопи, — хоч водолікарня вже місяць як була відкрита.

І успіх уже з перших днів перевершив усі сподівання засновників. Три видатні лікарі, три славнозвісні професори — Ма-Русель, Клош та Ремюзо — взяли новий курорт під своє заступництво й погодились пожити якийсь час у віллах, збудованих Бернським товариством переносних дач, які адміністрація надала їм.

Це так впливало на людей, що хворі просто посунули на курорт. "Гранд-отель Монт-Оріоля" був повен.

Хоч водолікарня почала працювати ще на початку червня, офіційне відкриття курорту відклали на перше липня, щоб зібралося більше народу. Торжество мало початись

0 третій годині дня з освячення джерел. А на вечір призначили велику виставу, фейєрверк і бал, на яких мали бути всі місцеві та околишні курортники, а також найіменитіші жителі Клермон-Ферана та Ріома.

Казино на вершині пагорба геть закривали прапори. Довкола тільки й видно було синє, червоне, біле, жовте — наче якась суцільна тремтлива хмара; а на високих щоглах уздовж алей парку майоріли, звиваючись мов змії на тлі синього неба, довжелезні барвисті полотнища.

Петрюс Мартель, що став директором нового казино, почував себе під цією хмарою прапорів всемогутнім капітаном на якомусь фантастичному кораблі; гучним, розгонистим голосом, яким командують адмірали під гарматним вогнем, він давав накази служникам у білих фартухах,

1 вітер доносив ті грізні накази аж до села.

На терасі з'явився задиханий уже Андермат. Петрюс Мартель побіг назустріч, вітаючи його широким вишуканим жестом.

— Усе гаразд? — спитав банкір.

— Усе гаразд, пане голово.

— Якщо треба буде, то я в кабінеті головного лікаря. У нас там зараз засідання.

І він знову пішов униз. Перед дверима водолікарні назустріч хазяїну кинулися доглядач і касир, яких теж переманили зі старого товариства, що стало конкурентом, приреченим на поразку без боротьби. Колишній тюремнйк привітав хазяїна по-військовому. А касир низько вклонився, мов старець, якому дали милостиню.

Андермат спитав:

— Головний лікар тут?

Доглядач відповів:

— Так, пане голово, всі вже зібралися.

Пройшовши поміж шанобливою прислугою через вестибюль, банкір звернув праворуч, відчинив двері й опинився у просторій, строго умебльованій кімнаті, заставленій книжковими шафами та бюстами діячів науки; тут Андермата ждали всі члени правління, що були в Анвалі: його тесть маркіз і шурин Гонтран, Поль Бретіньї, доктор Латон та батько й син Оріолі, які вже мали майже панський вигляд — високі, кремезні, у довжелезних сюртуках вони були немовби рекламою похоронної контори.