Маркіз був приголомшений. Думка про те, що йому доведеться користуватись водами без лікаря, приймати ванну на п’ять хвилин довше, пити на склянку менше, ніж треба, наганяла на нього страх, бо він вірив, що всі дози, строки і стадії лікування визначено відповідно до закону природи, яка подбала за хворих, пустивши мінеральні води, і відкрила свої загадкові таємниці тільки лікарям, ніби натхненним і мудрим жерцям.
Він скрикнув:
— Та тут же умерти можна!.. Околієш, як собака, а жоден з цих добродіїв і вухом не поведе!
І його пойняв гнів, егоїстичний, шалений гнів людини, здоров’ю якої загрожує небезпека.
— Хіба ці мерзотники мають право так чинити? Вони ж беруть патент на свою практику, як крамарі на торгівлю! І повинні лікувати всіх, хто їм платить, як поїзд бере всіх пасажирів з квитками. Я напишу в газети про це неподобство.
Схвильовано ходячи по кімнаті, маркіз звернувся до сина:
— Слухай, треба запросити когось із Руайя або з Клер-мона! Не моиша ж нам так залишатись!..
Гонтран, сміючись, відповів:
— Але ж лікарі з Руайя та Клермона не знають анвальських вод, які впливають на травний апарат та кровообіг інакше, ніж їхні води. І потім, будь певен, — ніхто з них теж не приїде, щоб не вийшло так, ніби вони хочуть вирвати здобич у своїх колег.
Маркіз розгублено пробурмотів:
— То що ж із нами буде?
Андермат узяв капелюха:
— Залиште це мені, і сьогодні ж увечері вони всі троє— чуєте: всі троє! — стоятимуть перед нами навколішках, ручаюсь! А тепер ходімо подивимось на паралітика.
І гукнув:
— Ти готова, Христіано?
Вона з’явилась у дверях, дуже бліда, але рішуча. Поцілувавши батька і брата, обернулась до Поля й подала йому руку. Він потис її, опустивши очі, тремтячи від страху. Маркіз, Андермат і Гонтран пішли, розмовляючи між собою і не звертаючи на неї уваги, і вона, втупивши в юнака ніжний і рішучий погляд, твердо промовила:
— Я ваша тілом і душею. Тепер робіть зі мною все, що схочете.
Потім вийшла, не давши йому відповісти.
Підійшовши до джерела Оріолів, вони побачили Кловіса, який, прикрившись брилем, схожим на величезний гриб, дрімав на сонечку в теплій воді на дні ями. Він уже звик до гарячої купелі й тепер сидів там цілі ранки — казав, що від того кров у нього грає як у молодого.
Андермат розбудив його:
— Ну як, друже, тобі краще?
Пізнавши свого благодійника, старий задоволено вишкірився:
— Авжеж, краще, краще.
— Може, вже починаєте ходити?
— Бігаю, як жаєч, пане, як жаєч. В чю неділю вже танчюватиму буре ж швоєю любкою.
У Андермата закалатало серце.
— Справді, ви вже ходите? — перепитав він.
Кловіс перестав жартувати:
— Ох, не дуже, не дуже. Але кращає.
Тоді банкірові відразу ж захотілося побачити, як ходить старий каліка. Він бігав круг ями, хвилювався, віддавав накази, наче збирався підняти потонулий корабель.
— Ну-бо, Гонтране, беріть його за праву руку. Ви, Бретіньї, за ліву. Я візьму за поперек. Ну, разом — раз, два, три! Любий тестю, ви тягніть за ногу, ні, за другу, ту, що в воді. Швидше, прошу вас, а то не вдержу! Готово — раз, два, отак! Ух!..
Вони посадовили старого на землю, — той насмішкувато поглядав на них, але нічим не допомагав.
Потім його знову підвели, поставили на ноги й дали милиці, якими він користувався тільки як палицями; і каліка пішов, зігнувшись, мов дута, тягнучи ноги, охаючи, важко дихаючи. Просувався вперед, наче слимак, лишаючи позад себе довгий мокрий слід на білому дорожньому поросі.
Андермат захоплено заплескав у долоні і закричав, як кричать у театрі акторам:
— Браво, браво, чудово! Браво!!!
Старий, схоже було, вже зморився, і він кинувся підтримувати його, обхопив руками, хоча з лахміття каліки текла вода.
— Годі, не перевтомлюйтесь, — казав. — Ми зараз знову посадимо вас у ванну.
І четверо чоловіків, обережно, мов щось тендітне та коштовне, взявши Кловіса за руки й ноги, посадили його назад у воду.
Тоді паралітик переконано заявив:
— Уше-таки че добряча вода, другої такої не жнайдеш. Че шкарб, а не вода.
Андермат раптом обернувся до тестя:
— На сніданок не ждіть мене. Я йду до Оріолів і не знаю, коли звільнюсь. З таким ділом зволікати не можна.
І хутенько пішов, майже побіг, весело вимахуючи паличкою.
Всі інші посідали під вербами край дороги навпроти ями старого Кловіса.
Христіана, сидячи поруч з Полем, дивилася на високий пагорб, звідки вона стежила, як висаджували скелю. Тоді вона була он там нагорі, сиділа на пожовклій траві. Тільки місяць минув відтоді. Місяць! Тільки місяць! їй згадалися різні подробиці — триколірні парасольки, кухарчата, і хто що казав — кожне слово! І песик, бідний песик, розшматований вибухом! І не. знайомий високий молодик, що за єдиним її словом кинувся рятувати тварину! І тепер він її коханець! Її коханець! Так, у неї є коханець! Вона його коханка, коханка! Христіана повторювала в душі це слово — коханка! Яке дивне слово! Цей чоловік, що сидить поруч з нею і обриває одну по одній травинки біля її сукні, намагаючись доторкнутися до неї, тепер зв’язаний з нею близькістю тілесною і душевною, таємничими узами, про які не можна, соромно говорити, тими узами, якими природа єднає жінку і чоловіка.
Подумки, тим німим внутрішнім голосом, що, здається, так гучно лунає серед тиші схвильованих душ, вона безупинно повторювала: "Я його коханка! Його коханка, коханка!" Це було так дивно, несподівано!
"А чи люблю я його?" Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з’єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах.