Монт-Оріоль

Сторінка 2 з 68

Гі де Мопассан

Лікар Бонфій, дуже схвильований, дуже занепокоєний, надів капелюха. І одразу ж відповів:

— Так, я вільний. Хочете, щоб я пішов з вами?

— Ну, звісно.

І, повернувши від лікарні, вони швидко пішли вгору крученою алеєю, яка вела до брами "Сплендід-готелю", збудованого на схилі гори, щоб приїжджі могли милуватися краєвидом.

На другому поверсі готелю зайшли до вітальні, суміжної з кімнатами сімей Равенеля та Андермата. Маркіз лишив лікаря самого, а сам пішов по дочку.

Дуже скоро повернувся разом з нею. То була молода білява жінка, маленька, бліда, дуже гарна; риси її обличчя здавались дитячими, але сині очі дивилися сміливо й пильно, і цей рішучий погляд надавав крихітній, тендітній істоті чарівної твердості і своєрідності. Нічого серйозного у неї не було — кволість, сум, безпричинні сльози, приступи незбагненного гніву, одним словом, недокрів’я. Головне, їй хотілося мати дитину, якої вона марно сподівалася два роки свого подружнього життя.

Доктор Бонфій запевняв, що анвальські води вельми ефективні, і тут же заходився писати, що і як треба приймати.

Його приписи мали страшний вигляд обвинувального акта.

На великому білому аркуші шкільного паперу вони шикувалися численними параграфами по два-три рядки кожен, написані стрімким почерком з настовбурченими, подібними до гострого паліччя, літерами.

Мікстури, пілюлі, порошки, які треба було приймати натщесерце, вранці, опівдні, або ввечері, грізно йшли одне за одним.

Здавалося, там було сказано: "Зважаючи на те, що п. X хворіє на хронічну, невигойну й смертельну недугу, йому приймати:

1. Хінін-сульфат, від якого він оглухне і втратить пам’ять;

2. Бромистий калій, що зіпсує йому шлунок, ослабить усі здібності, вкриє шкіру прищами і наповнить видох смородом;

3. Йодистий калій, який, висушивши всі секреційні залози, не виключаючи й мізкових, скоро зробить з нього немічного, недоумка;

4. Саліциловий натр, лікувальні якості якого ще не вивчено, але який, очевидно, викличе наглу смерть хворого.

І водночас:

Хлораль, що призводить до божевілля, беладонну, яка вражає зір, всілякі рослинні витяжки і мінеральні сполуки, що псують кров, руйнують органи, роз’їдають кістки і вбивають тих, кого помилувала хвороба".

Він писав довго, з одного і другого боку аркуша, потім підписався, немов суддя під смертним вироком.

Молода жінка сиділа навпроти, дивилась на нього, і куточки її уст здригалися від стримуваного сміху.

Коли Боафій, глибоко вклонившись, вийшов, вона взяла густо поцяткований чорнилом аркуш, зім’яла його, кинула в камін і сказала, давши, нарешті, волю своєму сміхові:

— Ох тату, де ти викопав цього допотопного типа? Та це ж якийсь лахмітник! О!.. Це тільки ти можеш — знайти лікаря з дореволюційних часів!.. О! Який він смішний… і брудний… атож… брудний… мабуть, замазурив мою ручку, якою писав…

Відчинилися двері, почувся голос пана Андермата: Заходьте, докторе". І ввійшов лікар Латон. Стрункий, худорлявий, пристойний, невизначеного віку, елегантно одягнений, з шовковим циліндром у руці — такі циліндри носили майже всі лікарі овернських курортів — цей паризький лікар, безбородий і безвусий, скидався на актора, що відпочиває на дачі.

Маркіз, зніяковівши, не знав, що казати й робити, а дочка його вдавала, ніби кашляє в хусточку, аби не засміятися в обличчя новому гостеві. Потім жестом запросила його сідати, і Латон, невимушено вклонившись, сів. Пан Андермат, що прийшов із ним, докладно розповів йому про стан своєї дружини, про її недуги й усі симптоми їх, виклав думку паризьких лікарів, з якими вони радились, і свою власну думку, що спиралась на особливі міркування, висловлені спеціальними термінами.

Це був ще зовсім молодий чоловік, єврей, неабиякий ділок. Він займався всякими справами і в усьому виявляв дивовижну гнучкість розуму, кмітливість і влучність думки. Низенький, лисий, опецькуватий, схожий на пухляве немовля, з товстими руками і короткими ногами, він мав аж надто свіжий, але не зовсім здоровий вигляд і говорив навдивовижу легко.

З дочкою маркіза де Равенеля він одружився, щоб поширити свої спекуляції на ті кола, до яких він не належав. До того ж маркіз мав близько тридцяти тисяч франків прибутку і тільки двох дітей; але Андермат, якому на час одруження було щонайбільше тридцять років, мав уже п’ять чи шість мільйонів, а вклав у різні починання, стільки, що мав одержати ще мільйонів десять — дванадцять. Маркіз де Равенель, людина безхарактерна, нерішуча і нестійка, спочатку з гнівом відкинув освідчення Андерма-та, обурюючись від самої думки про те, щоб його дочка вийшла за іудея; але згодом, після шестимісячного опору, поступився під тиском купи золота, тільки поставив умову, щоб діти виховувались у католицькій вірі.

Але дітей не було. І тоді маркіз, який уже два роки приїздив на анвальські води й був дуже задоволений, згадав, що брошура лікаря Бонфія обіцяла лікування й від безплідності.

Отож він викликав свою дочку, з якою приїхав і зять, аби влаштувати її і передати, за порадою паризького лікаря, під догляд доктора Латона. Андермат одразу ж розшукав його, і ось тепер старанно перелічував ознаки недуг своєї дружини. А на закінчення сказав, як мучиться він од того, що не збувається його надія стати батьком.

Доктор Латон дав йому можливість договорити до кінця, а потім звернувся до молодої жінки:

— Ви нічого не додасте, пані?

Вона серйозно відповіла:

— Ні, добродію, нічого.

Він сказав:

— Тоді, будьте ласкаві, зніміть свою дорожню сукню та корсет і надіньте звичайний білий пеньюар, зовсім білий.

Жінка здивувалась, і Латон жваво пояснив свою систему:

— Боже мій, пані, це дуже просто. Колись думали, що всі хвороби — від зіпсованої крові чи якоїсь органічної вади; а тепер ми вважаємо, що в багатьох випадках, особливо таких, як у вас, оті невиразні недуги, що мучать людину, і серйозніші, навіть дуже серйозні, смертельні, можуть виникати тільки тому, що якийсь орган з якихось причин, — а їх легко встановити — розвивається ненормально, на шкоду сусіднім, порушує гармонію та рівновагу в людському тілі, змінює або затримує його функції, перериває діяльність усіх інших органів.