— Ну що, живі-здорові? — нарешті озвався, і я вловив у його голосі доброзичливість і, як мені здалося, полегкість.
— Живий, але не дуже здоровий. Власне, через це я й тут. — Я поклав на стіл течку, яку з собою приніс.
На широкому обличчі майнула тінь збентеженості, а в водянистих очах я помітив запитання.
— Потрібна відпустка за власний рахунок, — пояснив я. — Мушу їхати лікуватись.
— На лікування беруть дні в рахунок майбутньої відпустки, — зауважив ректор. — А що трапилося? Поки я бачу перед собою молодого чоловіка, здоров’ю якого позаздриш.
Фізично я справді дужий, а надто в порівнянні з ректором: його обвислі плечі, в’ялі біцепси під напівпрозорим батистом сорочки, жовтуваті вікові плями на шиї наводили на думку про швидкоплинність людського життя.
— То виходить, це правда… — вирвалося в нього по миті збентеження.
— Що правда?
— Ну, що ви занедужали на якусь шкіряну хворобу?
— Якоюсь мірою можна вважати це хворобою… — В мої плани не входило викладати перед ректором усе, як є. Але очі напроти, в яких з’явився вираз заклопотаності, очікували на пояснення. — Тільки якоюсь мірою, — додав. — Насправді це нещасливий випадок, що трапився під час невдалого експерименту.
— Експерименту на собі? — На брезклому обличчі на мить з’явився осуд, але тільки на мить.
— Так, на собі. — Я підкотив рукав гольфа мало не до плеча і показав руку.
Та йому нічого не було видно, і він, одягнувши окуляри, нахилився над моєю рукою. Він не сахнувся, як це зробив Пилипчук, а почав уважно розглядати поверхню, вкриту дрібненькими перламутровими лусочками. Навіть спробував відколупувати їх, від чого я здригнувся, такий свербіж мене пройняв.
— Ну, ну, — він лагідно, як лікар, поплескав по руці, — більше не буду. Як ви себе почуваєте? — запитав. — Ну, там фізичний стан, розумовий, емоційний?
— Як ніколи раніше, — сказав я, відкочуючи рукав.
— Як ніколи — добре чи погано?
— Добре.
Якийсь час ректор мовчав. Глибокі зморшки на обличчі і погляд, спрямований кудись убік, свідчили про те, що він зосереджено думав.
— А який стан передував оцьому покриву? — запитав.
— Той, який змалював вам Ґречний, — вирвалося в мене.
Ректор поблажливо посміхнувся, і я ще раз переконався, що ніхто з нас не кривить душею. Коротко оповів про метаморфози, яких зазнало моє тіло.
— Спасибі, Вікторе, за відвертість, — озвався ректор. — А надто за… — на мить образ щирої людини затуманився, і я побачив перед собою актора, але тільки на мить, бо щирий співбесідник знову заступив того актора. — Втім, ви знаєте, за що. — Він дивився мені в очі так само, як я йому, коли ми вийшли з моєї машини на інститутському подвір’ї два місяці тому.
Я знав, він дякував мені за те, що я не піддався на умовляння і не прилучив його до свого експерименту. Тепер він упевнений, що то був тільки експеримент.
Я невизначено стенув плечима: мовляв, за віщо дякувати? А тоді сказав:
— Якось ви казали, що ведете лік видатним людям — нашим випускникам. А як щодо невдах? Вам не спадало на думку перелічити невдах — теж наших випускників? Якщо, такий реєстр складатимете, то моє прізвище поставте першим.
— Е-е, ні. Список той сталий. Такий сталий, що його можна карбувати на граніті. Що ж до невдач… У кого їх не буває?
— Але ж ця невдача обернулася для мене трагедією!
— Не слід так драматизувати подію. Ви ж самі сказали, що добре почуваєтесь. Я в багато гіршому становищі. Ваша хвороба, напевне, лікується. Моя ж… — ректор окинув себе безнадійним поглядом. — Повірите, як подумаю, що ось-ось треба залишати цю хату, — він обвів поглядом високі стіни кабінету, який нагадував залу картинної галереї, — плакати хочеться. Порахуйте картини на стінах: їх тридцять. Друзі, знаючи моє захоплення живописом, дарували їх на дні народження. Тут немає жодної репродукції — самі оригінали. Портрети зачинателів генетики — теж оригінали. Декого я знав особисто. Я пам’ятаю їхні голоси, їхні жарти, моя уява, поєднавши все те з прекрасно виконаними портретами, створює ілюзію живих людей. Інколи я ловлюся на тому, що розмовляю з ними, але то тільки міраж — фантоми пам’яті. Я й сам видаюся собі одним з фантомів. Скажіть, ваш препарат якось впливає на пам’ять?
— Так. Робить її ємкішою.
— Погано. Людина мусить періодично оновлюватися, залишати в минулому не тільки відмерлі клітини, а й пам’ять. Не всю, звісно; так чого доброго забудеш і як тебе звали. Але більшу частину слід залишати в минулому. Людина може творити тільки тоді, коли дивується. Якщо ж у неї пам’ять заповнена до краю, то вона обов’язково знайде в ній якийсь аналог. Отже, дивування не відбудеться. Оті всі, — ректор показав на портрети, — зробили свої відкриття в молодому віці, коли їхні очі були широко розплющеними для всього звичайного і незвичайного. Згодом вони мали власні школи, але відкриття вже робили не вони, а їхні учні.
— Але ж якщо не буде людей з досвідом, не буде і їхніх шкіл, а отже, — і нових відкриттів. Щоб деревце почало плодоносити, його хтось мусить доглядати. А хто це найкраще зробить? Той, хто сам був у ролі деревця.
— Дивна у нас розмова: я заспокоюю вас, ви — мене.
— То як щодо відпустки? — нагадав я.
— Яка там відпустка. Всі свої канікули ви провели на кафедрі. Я ж знаю. Доручіть комусь почитати за вас лекції та й поганяйте на лікування. До речі, в чому воно полягає?
— Пилипчук каже, що це схоже на іхтіоз, а іхтіоз лікують ультрафіолетом. Поки пряжить сонце, спробую позасмагати десь на морі.
— То й з богом.
В ямі, де я оглядав ходову частину автомобіля, було прохолодно, як у погребі. Перед тим я перевірив бензонасос, генератор, поміняв мастило в двигуні. Дорога далека, аж до Азовського, а може, і Чорного моря. Раптом на шляху сонячного світла виросла чиясь постать. В гаражі, а надто в ямі, враз засутеніло. З-під машини я побачив чиїсь ноги в великих коричневих сандалях і сірі холоші штанів. Ще не встиг уторопати, де мені доводилося вже бачити ці ноги, як почув голос ректора:
— То ви там, Вікторе Степановичу?
Він спостерігав, як я вужем вислизав з вузького простору, що між передком машини і ямою.
— Геть-чисто тобі механік, — сказав з усміхом, розглядаючи мою заплямлену мастилом спецівку.