Я довго сидів у тупому занімінні, і погляд мій бездумно блукав по високих лакованих дверях з бронзовою ручкою.
— Все, що робиш, майне, як вітер, — мовив я вголос і раптом зрозумів, що ця фраза так просто від мене не відчепиться.
Оксана в гурті пасажирів наближалася до виходу з льотного поля; вона спочатку не впізнала серед поодиноких постатей за парканом Віктора. На мить розгубилася, коли він заступив дорогу, подаючи їй червоні гвоздики. Він здавався вкрай виснаженим і змарнілим.
— Вікторе!
— Маєш гарну засмагу, — мовив він поспішно, ніби застерігаючи від вияву почуттів і можливого поцілунку.
В його рухах стриманість, та ж стриманість на обличчі, а в голосі чи то байдужість, чи то втома.
Оксана взяла його під руку і раптом відчула, як він весь напружився. Почуття скутості не полишало його, поки вони простували до машини. Мовчки сіли, і раптом вона побачила його кисті, які він поклав на кермо — шкіра на них — суцільний шрам.
— Що з руками!? — скрикнула.
— Не знаю, — мовив він холодно і ввімкнув стартер. Тоді різко вивернув колеса і погнав автомобіль на шосе.
Оксану пойняла тривога, а по хвилі з’явилося ще й почуття образи. Адже в Ялті, коли вони зустрілись, він весь аж світився…
— Скажи, нарешті, що сталося, — мовила, марно намагаючись здолати сльози.
— Сталося погане, — озвався він. — До мене причепилася якась хвороба. — Його обличчя не виказувало ніяких почуттів, проте на чолі — вона побачила те в панорамному люстерку— залягли страдницькі зморшки. — Звертався й до лікаря, — він ніби попереджав її запитання;— але навряд чи існує зараз фахівець, який узявся б мене позбавити цього лиха. Скидається, — це наслідок моїх експериментів з біологічно активними препаратами.
Оксана збагнула раптом, що байдужість, — лише ширма, за якою криється відчай.
— В чому вона виявляється — та хвороба? Якийсь час він мовчав, ніби вагався, а тоді сказав:
— Спочатку свербіж по всьому тілу, далі шкіра почала репатись, а ще далі — суцільний панцир із засохлої крові, тепер ось, — він ворухнув кистями, — молода шкіра з нетиповим для людини малюнком… Що буде далі — побачимо.
В місто в’їхали уже в сутінках.
— Ти грішиш на якийсь конкретний препарат?
— В тому то й лихо, що ні, — сказав Віктор, вмикаючи лівий поворот.
— Стій! Куди ти мене везеш?
— До тебе.
— Але ж на мене там ніхто не очікує…
— Тобі слід побути на самоті… — по хвилі додав: — Зараз нам обом краще бути насамоті.
Коли машина зупинилася біля Оксаниного будинку, сутінки вже перейшли в темряву. Оксана нахилилась і торкнулась губами його щоки. Від нього свіжо пахло якимось зіллям.
— Ти мене, мабуть, розлюбив, — сказала тихо.
Він уперше повернувся до неї обличчям, і хоч у тьмяному світлі приладного щитка не можна було розгледіти його виразу, вона інтуїтивно відчула на собі такий потік ніжності і німого відчаю, що їй стало і добре, і водночас боляче на душі.
Зручні меблі й барвисті східні килими, які за звичний умов створювали затишок, цього разу гнітили її. Вони промовляли до неї напутливими голосами батьків і дивилися їхніми остережливими поглядами. Ще недавно в сінях стояли спаковані чемодани. На пероні, в останню мить перед відходом поїзда, батько сказав з іронією в голосі: "Може, нагодиться весілля, то не поспішай, нас дочекайся". Вона не порушила цього батькового побажання. І коли Віктор запропонував віднести заяву до загсу, попрохала почекати повернення батьків. Він на те відповів, що йому байдуже: матимуть вони шлюбне посвідчення чи ні, він-бо її й так вважає своєю дружиною. "Твої батьки з’являться через рік, — сказав він, усміхаючись, — отже, ти постарієш на рік і, таким чином, наблизишся до мого віку". "Але ж і з твого рахунку ніхто того року не спише", — відповіла вона. "Астрономічного року не спишуть, це напевне, а от щодо біологічного, то тут ми ще побачимо". А потім раптом сказав: "Ми з тобою оригінальне подружжя — свою першу шлюбну ніч провели за цілий рік до шлюбу". Оксана ловилася на тому, що ні-ні, та й гляне на свої руки, ніби його хвороба — це і її хвороба. Вона вийшла на балкон і там довго стояла, звівши очі в мерехтливе серпневе небо.
Було вже пів на одинадцяту, коли фари таксі висвітили на причілку Вікторового будинку номер. Якийсь час Оксана в нерішучості стояла біля під’їзду, та нарешті відважившись, попрямувала до ліфта. Після її дзвінка минула хвилина, а то й більше, перш ніж за дверима почувся якийсь рух. В шпарину виглянула мокра голова господаря.
— Зараз, — сказав Віктор, причиняючи двері.
За мить явився з обмотаним навколо стегон рушником, мокрий, з налиплими на плечах пелюстками якоїсь трави. Але не це вразило Оксану, а блискуча поверхня замість шкіри, схожа на фіолетовий целофан. І це на місті гарного чоловічого тіла, ласку і тепло якого вона зазнала ще зовсім недавно.
— Я ж попереджав: зараз нам бути краще окремо, — сказав він, дивлячись в її розширені від ляку і подиву зіниці. — Та проходь же.
Він зайшов у ванну, а Оксана, ставши посеред кімнати, дала волю сльозам. Раптом її увагу привернули скульптурні погруддя літнього чоловіка і дівчини, які стояли на підвіконні. Прикипіла поглядом до погруддя дівчини, відчуваючи, як її захлюпує хвиля ревнощів. Навіть угамувалися глухі ридання, що душили її. Тим часом у ванні припинився плюскіт, отже, він обтирається і зараз мусить з’явитися. Промокнула носовичком сльози і, діставши з торбинки люстерко, зробила спробу надати обличчю байдужого вигляду. І тут вона помітила, що її засмагле в дзеркалі і біле з глею — те саме обличчя.
З ванни вийшов Віктор. Смугаста піжамна пара з курткою, застебнутою під саме підборіддя, робили його худішим і довшим.
— Чого прийшла? — запитав.
— Захотіла, то й прийшла, — відповіла майже зухвало. — Назвав дружиною — терпи.
— Пам’ятаєш казку Лепренс де Бомон "Красуня і звір"? — знову запитав він.
Оксана кивнула.
— Пригадуєш, яка метаморфоза відбулася з Чудовиськом? Воно перетворилося на прекрасного принца. Так оце, — він ткнув пальцем себе в груди, — не той випадок. Аналогічної метаморфози не буде, — і, повагавшись, додав! — Схоже на те.
— Навіщо ж так похмуро, любий? Ні вірність, ні доброта людська не перевелися. Адже це завдяки їм Чудовисько перетворилося на гарного принца.