Рибина виростала щодень більша, споживаючи силу-силенну їжі. Труднація була не бідна, і рибина могла їсти стільки, скільки подужала, отож вона все гладшала й круглішала. Невдовзі супниця зробилася для неї замала.
— Що більша, то краще,— мовила цариця Труднація й звеліла переселити рибину до ванни.
Але по зовсім недовгім часі вона вже й у ванні не вміщалася. Вона росла й росла. Тоді її переправили до царського басейну, і це було таки морочливе діло, бо рибина вже важила стільки, як добрий бугай.
Один із тих рабів, що переселяли рибину до басейну, послизнувся, і цариця наказала негайно вкинути сердешного до левів, бо душі не чула у своїй рибині.
Щодня вона годинами сиділа на краєчку басейну й дивилася, як та росте. І думала цариця тільки про золото, бо ж відомо, що жила вона он як розкішно і золота їй завжди було мало.
— Що більше, то краще,— одно мимрила вона, дивлячись просто перед себе.
Цю фразу було оголошено загальним законом і написано бронзовими літерами.
Аж ось і царський басейн став затісний рибині. Отоді й звеліла Труднація вибудувати будівлю, руїни якої ви оце бачите перед собою, мої пані й панове. Це був велетенський округлий акваріум, по вінця налитий водою, й тут уже рибина мала собі де випростатись.
Цариця власною своєю царською особою вдень і вночі сиділа он отам і стежила за велетенською рибиною,— чи не зробилося вже з неї золото. Вона більше не довіряла нікому — ні рабам, ні власним родичам, боячись, що рибину вкрадуть. Отож вона сиділа там, дедалі дужче худнучи з турботи й страху, і, не стуляючи очей, пильнувала свою рибину, що весело хлюпосталась у воді й не думала обертатись на золото. Тож Труднація чимраз дужче занедбувала державні справи.
А Тремкі й Полохкі на те тільки й чекали. Під проводом короля Ксаксотраксолуса вони пішли проти неї останнім військовим походом і як стій завоювали все її царство. Солдата вони не побачили жоднісінького, народові ж було байдуже, хто ним правитиме.
Коли цариця Труднація дізналась про це, то вигукнула свої знаменні слова:
— Лихо мені! О, та якби ж я хоч…
Кінець фрази, на жаль, до нас не дійшов. Однак добре відомо, що цариця кинулася в акваріум і втопилась біля своєї рибини — домовини всіх своїх надій. Король Ксаксотраксолус звелів на відзначення своєї перемоги забити кита, і цілих вісім днів весь люд країни їв смажену рибу.
Звідси ви бачите, мої пані й панове, до чого призводить легковажність.
Такими словами Джіджі закінчив екскурсію, і слухачі перебували видимо під враженням від його розповіді. Вони шанобливо поглядали на руїни. Тільки один трапився недовірливий, і він спитав:
— І коли ж усе це діялося?
Але Джіджі не просто було збити з пантелику.
— Цариця Труднація була, як усім відомо, сучасницею славетного філософа Нойозіуса Старшого,— відповів він.
Недовірливому, звісно, не хотілось признаватися, що він сном-духом не знає, коли жив славетний філософ Нойозіус Старший, і тому він тільки сказав:
— А, красно дякую!
Усі слухачі були глибоко вдоволені й казали, що на цю екскурсію таки варто було піти, що ніхто ще не розповідав їм так цікаво і наочно про ті далекі часи.
Тоді Джіджі скромненько наставив кепку, і екскурсанти явили свою щедрість. Навіть недовірливий укинув кілька монет. А втім, відколи в амфітеатрі мешкала Момо, Джіджі й разу не розповідав по двічі ту саму історію. Тепер це йому було нудно. Коли серед слухачів була Момо, у нього в душі наче відкривались шлюзи, і щораз нові вигадки плавом пливли й виливались у слові — йому зовсім не доводилось над ними думати.
Та найлюбіше для Джіджі було розповідати свої фантазії маленькій Момо, коли ніяких інших слухачів не було й близько. Здебільшого то були казки, бо казки Момо найдужче любила. У них майже завжди йшлося про Момо та Джіджі. І складались вони тільки для них двох, і бриніли зовсім інакше, аніж усі інші казки Джіджі.
Одного пречудового теплого вечора обоє дітей тихо сиділи поруч на горішньому краю кам'яних сходів. На небі вже засяяли перші зірки, і місяць, великий і сріблястий, виплив понад чорні силуети піній.
— Розкажи мені казку,— стиха попрохала Момо.
— Добре,— сказав Джіджі. — А про кого?
— Найкраще якби про Момо і Джіроламо, — відповіла Момо.
Джіджі трохи подумав і спитав:
— А як вона має називатись?
— Може, "Казка про Чарівне Дзеркало"? Джіджі замислено покивав головою.
— Звучить непогано. Побачимо, як вона вийде. Він однією рукою обійняв Момо за плечі й почав:
— Була собі колись прекрасна принцеса на ім'я Момо. Вона вбиралася в оксамити й шовки і жила високо над усім світом на вкритому снігами гірському верхів'ї, в замку з барвистого скла.
У неї було все, чого лиш можна собі побажати, їла вона самі тільки вишукані страви й пила солодке вино. Спала принцеса на шовкових подушках і сиділа на кріслах із слонової кістки. Вона мала все-але була зовсім самотня.
Усе довкола — її служники, її камеристки, її собаки, коти, птахи й навіть квіти — все то були самі тільки дзеркальні відображення.
Річ у тім, що принцеса Момо мала Чарівне Дзеркало — велике кругле дзеркало з щирого срібла. Щодня й щоночі вона посилала його у широкий світ. І те велике Дзеркало ширяло над країнами й морями, понад містами й полями. Люди, що бачили його, нітрішечки не дивувалися, вони просто казали:— Це Місяць.
1 щоразу як Чарівне Дзеркало поверталося додому, воно висипало перед принцесою усі відображення, яких наловило за час подорожі. Серед них були гарні й бридкі, цікаві й нудні — такі, які трапилися у Дзеркала на дорозі. Принцеса вибирала собі ті, що їй подобались, а решту просто викидала в струмок. А звільнені отак відображення швиденько, куди швидше, ніж можна уявити,, через усі води Землі шугали до своїх господарів. Тому, коли нахилитись над криницею або калюжею, то зараз же побачиш у них своє відображення.
Але я забув сказати, що принцеса Момо була безсмертна. Через те вона ніколи не бачила в Чарівному Дзеркалі власного відображення. Бо хто заглядав у нього й бачив своє відображення, ставав смертним. Принцеса Момо це дуже добре знала і ніколи не дивилась у Чарівне Дзеркало. Отак вона й жила, оточена наловленими відображеннями, і була цілком задоволена.