Всі троє заквапилися далі. Момо побігла поряд.
— Куди ж ви оце йдете?— допитувалася вона.
— На урок,— відповів Франко. — Ми вчимось гратися.
— У віщо?— спитала Момо.
— Сьогодні ми гратимемося в перфокарти,— пояснив Паоло. — Це дуже корисна гра,— але мусиш пантрувати, як чорт.
— А як ви граєтесь?
— Кожне з нас удає перфокарту. Кожна карта має багато даних: зріст, вік, вагу й так далі. Але, звичайно, це не справжній твій зріст, вік і все інше, бо тоді було б занадто просто. А то ще ми буваємо великими числами, наприклад, МУ Ікс дріб сімсот шістдесят три дріб Ігрек. Нас перетасовують і ставлять у картотеку. А тоді хтось із нас повинен знайти якусь карту. Він ставить запитання, так, щоб усі інші карти поступово відпадали й наприкінці лишилася тільки ця. Хто найшвидше це зробить — той виграв.
— І це цікаво?— з сумнівом спитала Момо.
— Не в тому річ,— сполохано мовила Марія. — Так казати не можна.
— То в чому ж тоді річ?— допитувалася Момо.
— У тому,— відповів Паоло,— що є користь для майбутнього.
Вони саме підійшли до брами перед великою сірою будівлею. "Дитяче депо" — повідомляла вивіска над входом.
— Я б вам стільки розповіла,— сказала Момо.
— Може, ми ще колись побачимося, — сумно відповіла Марія.
Довкола було багато дітей, усі вони проходили в браму. І всі були точнісінько такі, як ці троє давніх друзів Момо.
— У тебе було куди краще,— раптом сказав Франко. — Там ми завжди стільки придумували самі. А тут кажуть, що так нічого не навчишся.
— То чи не могли б ви просто втекти звідси?
Всі троє похитали головами й озирнулись — чи ніхто не чув.
— Я був спробував разів два чи три, це ще спочатку,— прошепотів Франко. — Та тільки дарма. Вони однаково спіймають.
— Так казати не можна,— озвалась Марія. — Тут про нас усе ж таки піклуються.
Усі замовкли й утупилися очима просто перед собою. Тоді Момо зібралась на силі й запитала:
— А ви б не взяли мене з собою? Я тепер така самотня.
Але тієї миті сталося щось дивне: ніхто з дітей ще й слова не встиг вимовити, як усіх їх, ніби велетенським магнітом, затягло в будинок. Брама з гуркотом зачинилася.
Момо тільки злякано дивилася на все те. І все ж таки трохи згодом вона підійшла до брами, щоб подзвонити чи постукати. Вона хотіла ще раз попросити, щоб їй дозволили гратися з усіма дітьми, байдуже в які ігри. Та ледве вона підступила до брами, як похолола з страху. Поміж нею й брамою стояв Сірий пан.
— Марна річ!— мовив він, усміхаючись тонкими губами, в яких стриміла — сигара. — Навіть не намагайся! Не в наших інтересах пустити тебе туди!
— Чому? — запитала Момо. Вона відчула, як у ній хвилею здіймається крижаний холод.
— Бо в нас щодо тебе інші плани,— заявив Сірий і пустив кружальце диму, що змією обвилося круг шиї Момо і тануло поволі-поволі.
Поряд проходили люди, та всі вони дуже квапилися. Момо показувала пальцем на Сірого пана, силкуючись гукнути на допомогу, та не могла вимовити й звука.
— Облиш це! — сказав Сірий пан і засміявся безрадісним, попелясто-сірим сміхом. — Невже ти нас ще й досі так мало знаєш? Невже ти й досі не уявляєш, які ми могутні? Ми забрали в тебе всіх твоїх друзів. Ніхто вже тобі, не допоможе! Ми й з тобою можемо зробити, що схочемо. Та ми тебе жаліємо, ти ж бачиш.
— Чому?— насилу вимовила Момо.
— Бо ми б хотіли, щоб ти нам зробила одну невелику послугу,— відповів Сірий пан. — Як будеш розважлива, то багато виграєш на цьому для себе й для своїх друзів. Хочеш ти цього?
— Так,— прошепотіла Момо.
Сірий пан розтяг тонкі губи в усмішці.
— Тоді зустріньмося опівночі й поговорімо.
Дівчина мовчки кивнула головою. Та Сірого пана вже не було. Тільки дим з його сигари ще висів у повітрі. Де вона з ним зустрінеться, він не сказав.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
ВЕЛИКИЙ СТРАХ І ЩЕ БІЛЬША ВІДВАГА
Момо боялась повертатися до старого амфітеатру. Певно ж, Сірий пан, що призначив їй зустріч опівночі, прийде саме туди.
На думку про те, що вона буде там на самоті з ним, її огортав жах.
Ні, вона взагалі більше не хоче з ним стрічатися, ні там, ані деінде. Хоч що він запропонує, на ділі з того не жди добра ні для себе, ні для своїх друзів,— тепер це їй було як білий день ясно.
Але де ж їй від нього сховатись?
Найбезпечніше, здавалось їй, забитися в людську юрму. Хоча вона вже й бачила, що ніхто не зважав на неї й на Сірого пана, але якщо він справді щось їй заподіє й вона закричить: "Рятуйте!", то, мабуть би, все ж таки це привернуло увагу людей і вони б її врятували. Крім того, казала вона собі, в тісному натовпі її важче буде знайти.
Цілий день, до пізньої ночі Момо снувала в юрмі перехожих, на найлюдніших вулицях і майданах, аж поки,— наче посувалася по великому колу,— нарешті знов прийшла туди, звідкіля вирушила. Вона обійшла те коло ще і ще раз, просто здавшись на волю вічно квапливого людського потоку.
Та коли вона попоходила отак цілий день, у неї зболіли ноги. Було пізно, хтозна-як пізно, а Момо, напівсонна, все йшла вулицями — далі, далі, далі…
"Хоч одну мить спочину,— подумала вона нарешті,— одненьку мить, я тоді буду уважніше дивитися…"
Край дороги стояв невеличкий триколісний ваговозик, навантажений усілякими лантухами й пакунками. Момо вилізла на нього й притулилась до лантуха, де було щось м'яке. Вона підібгала потомлені ноги й натягла на них куртку. Ох, як же й добре! Момо зітхнула з полегкістю, скулилася коло лантуха й від утоми сама незчулась, як заснула.
Непевні сни наринули на неї. Вона побачила старого Беппо, який, тримаючи в руках мітлу, мов жердину, для рівноваги, переходив по канату чорну безодню.
"Де ж другий край?— раз у раз гукав він,— Я не бачу другого краю!"
І справді, той канат здавався безкраїм, кінці його гу"бились десь далеко в темряві.
Момо так хотіла допомогти Беппо, та він її навіть не бачив. Він був далеко, так невимовно далеко, так високо.
Потім їй приснився Джіджі. Він тяг з рота нескінченну паперову стрічку. Він тяг і тяг, а стрічка все не кінчалася й не уривалась. Джіджі вже стояв на цілій горі паперової стрічки. І Момо здавалося, що він благально дивиться на неї, що він уже ось-ось задихнеться, як вона йому не допоможе.
Вона хотіла побігти до нього, та ноги заплутались у паперовій стрічці. І що дужче вона борсалась, то більше заплутувалась.