І зненацька обидва разом засміялись. Тоді зійшли кам'яними сходами вниз, опинилися посеред зарослого травою кружала, обнялися й почали плескати один одного по спині. А потім підхопили на руки Момо й сказали:
— Красно дякуємо!
Коли вони пішли, Момо ще довго махала рукою їм услід. Вона була дуже рада, що обидва її приятелі знову поладнали між собою.
Іншим разом один хлопчик приніс до Момо свою канарку, що не хотіла співати. Це було для дівчинки куди важче завдання. їй довелося цілісінький тиждень дослухатись, аж поки, нарешті, пташка знов озвалася й защебетала.
Момо вміла слухати всіх: собак і котів, коників-стрибунців і жаб, навіть дощ і вітер у гіллі, і все те розмовляло з нею на свій лад.
Не раз увечері, коли вже всі її друзі розходилися додому, вона ще довго сиділа самотою у величезній кам'яній лійці старого амфітеатру, над яким здіймалося, виблискуючи зорями, склепіння неба, і просто слухала велику тишу.
Тоді їй здавалося, наче вона сидить у велетенському вусі, що дослухається до світу зір. І здавалося їй, немовби вона чує тиху, а проте могутню музику, що якось дивно западає їй у душу.
Такими ночами Момо завжди снились особливо гарні сни.
Коли ж хто все-таки гадає, що вміти слухати — зовсім не штука, нехай сам себе перевірить-чи й справді він це так добре вміє, як Момо.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
УЯВНИЙ ШТОРМ І СПРАВЖНЯ БУРЯ
Певна річ, що Момо не робила ніякої різниці між дорослими й дітьми — слухала всіх однаково. Але діти любили приходити до старого амфітеатру ще й з інших причин. Відколи там оселилася Момо, вони навчились так цікаво гратись, як досі не вміли. Тепер вони не нудились просто-таки жодної секунди, і аж ніяк не через те, що Момо підказувала їм цікаві забавки. Ні, просто Момо була поруч і гралася вкупі з усіма. І саме тому, хтозна-як і звідки, в дітей почали з'являтись чудові ідеї. Щодня вони вигадували нові ігри, одну кращу від одної.
Якось гарячого, задушного дня з десятеро чи з одинадцятеро дітей сиділо на кам'яних сходах, чекаючи на Момо, що пішла трохи поблукати околицями, як інколи робила. У небі зависли густі чорні хмари — ось-ось ударить буря.
— Краще піду додому,— сказала одна дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,— я боюся грому і блискавки.
— А дома? — спитав хлопчик в окулярах. — Хіба дома ти не будеш боятися?
— Боятимусь,— призналася дівчинка.
— Тоді ти любісінько можеш зоставатися й тут,— розважив хлопчик.
Дівчинка знизала плечима і кивнула головою. За хвилину вона озвалася:
— А Момо й зовсім, може, не прийде.
— Ну то й що? — втрутився до розмови один обшарпаний хлопчик. — Ми однаково можемо гратись — і без Момо.
— Гаразд, а в що?
— Я й сам не знаю. У що-небудь.
— У що-небудь — це ні в що. Хто придумав — у що?
— Я,— сказав гладкий хлопчик з пискливим дівчачим голосом. — Нехай оці руїни — це буде наче великий корабель. І ми пливтимемо невідомими морями й зазнаватимем пригод. Я — капітан, ти — перший штурман, а ти — дослідник природи, професор, бо в нас науково-дослідна експедиція. А решта всі —матроси.
— А ми, дівчатка,— хто?
— Матроски. Це корабель майбутнього.
Це був чудовий план! Та коли вони спробували гратись, то не могли по-справжньому ні в чому дійти згоди, і гра розладналася. Невдовзі вони знов усі сиділи на кам'яних сходах і чекали.
Аж ось надійшла Момо.
Високо шумувала носова хвиля. Дослідницький корабель "Арго", стиха гойдаючись на мертвій гладіні моря, безперешкодно йшов повним ходом уперед, до одного з південних коралових морів. Скільки й пам'ятають люди, жоден корабель досі ще не наважувався завернути в ці небезпечні води, де була сила-силенна обмілин, коралових рифів і невиданих морських страховищ. Та найстрашніше було те, що тут панував "Вічний тайфун" — смерч, який ніколи не вщухав. Безнастанно гуляв він цим морем, шукаючи собі здобичі, немов якась лиха жива істота, його шляхів не можна було передбачити. І все, що цей ураган раз упіймав у свої страховинні пазурі, він ніколи з них не випускав, аж поки не розтрощував на дрібнісінькі, мов сірнички, скіпки. Щоправда, дослідницький корабель "Арго" був особливим чином оснащений проти цього "Мандрівного смерчу". Він був зроблений із рідкісної блакитної сталі, такої гнучкої й міцної, як та, що йде на шпаги. І зроблений він був незвичайно — вилитий з однієї брили, без ніяких зварних швів.
А проте навряд чи інший капітан і інша команда матросів зважилася б на таку страшенну небезпеку. А капітан Гордон зважився. Гордо позирав він з капітанського містка на своїх матросів і матросок, а вони всі були досвідчені люди і знавці своєї справи.
Поруч капітана стояв його перший штурман Дон Мелу, бувалий морський вовк старого гарту, що перебув уже сто двадцять сім ураганів.
Трохи далі, на тентовій палубі, можна було побачити професора Айзенштайна, наукового керівника експедиції, з асистентками Маврін і Сарою. Обидві мали таку незвичайну пам'ять, що правили йому за бібліотеку. Всі троє посхилялись над своїми понадточними приладами і про щось тихенько радилися незрозумілою мовою науковців. Дещо осторонь від них сиділа, підібгавши ноги, прекрасна тубілка Момо-сан. Час від часу дослідник розпитував її про ті чи ті особливості цього моря, а вона відповідала йому милозвучною говіркою гула, яку знав лише професор.
Метою експедиції було знайти причини "Мандрівного тайфуну" і, по змозі, усунути їх, щоб це море стало доступне й для інших кораблів.
Та поки що всюди панувала тиша, ніякої бурі не було й признаки.
Зненацька крик вахтового-сигнальника урвав капітанові думки.
— Кеп! — гукнув матрос, склавши рупором долоні. — Або я збожеволів, або справді бачу попереду скляний острів!
Капітан і Дон Мелу миттю приставили до очей підзорні труби. Професор Айзенштайн із асистентками й собі зацікавлено підійшли ближче.
Тільки прекрасна тубілка не поворухнулась. Незбагненні звичаї її народу забороняли їй виказувати цікавість.
Незабаром добулися до скляного острова. Професор спустився мотузяної драбиною перекинутою через облавок корабля і ступив на прозірчасту поверхню острова. Вона була така слизька, що професор Айзенштайн на превелику силу втримувався на ногах.