На столику стояв бокастий золотий глек, дві невеличкі чашечки, тарілки, лежали ложечки й ножі. В кошичку золотіли хрумкі булочки, в одній мисочці ясніло масло, в другій — мед, що дуже скидався на рідке золото. Майстер Гора налив у обидві чашечки шоколаду з бокастого глека і гостинно припросив:
— Будь ласка, моя маленька госте, призволяйся! Дівчинку не довелося довго умовляти. Вона досі й не
знала, що на світі буває шоколад, який можна пити. Та й булочки з маслом і медом були для неї великим дивом. Так смачно, як оце тут, вона зроду ще не їла. Отож вона спочатку так допалася до сніданку, наминаючи, аж за вухами лящало, що й не думала ні про що інше. Дивно, але від цього сніданку з неї неначе спала вся втома, дівчинка відчула себе свіжою й бадьорою, хоча за цілу ніч ані на хвилечку не задрімнула. І що далі вона їла, то дужче їй смакувало. Здається, що й цілий день би отак могла снідати.
Майстер Гора ласкаво дивився на неї і тактовно не заважав їй розмовами. Він розумів, що його гостя вгамовувала багаторічний голод. І, може, через це, він, дивлячись на неї, робився дедалі старіший, аж поки знову став біловолосим дідусем. Помітивши, що Момо не дуже вміє дати собі раду з ножем, він заходився мастити булочки й клав їх перед нею на тарілку. Сам він їв дуже мало, як то кажуть, тільки задля товариства.
Аж ось Момо таки наїлася. Допиваючи шоколад, вона допитливо поглядала понад вінцями золотої чашечки на свого гостинного господаря, розмірковуючи, хто ж він за один. Те, що він людина незвичайна, вона, звісно, помітила, але взагалі вона про нього нічогісінько не знала, окрім імені.
— Чому,— спитала вона, поставивши чашку,— чому ви посилали по мене черепаху?
— Щоб захистити тебе від Сірих панів,— поважно відповів Майстер Гора.— Вони тебе скрізь шукають, а тут у мене тобі їх не страшно.
— Вони хочуть щось мені зробити?— злякано запитала Момо.
— Так, дитино,— зітхнув Майстер Гора. — Мабуть, що так.
— А чому? — спитала Момо.
— Вони бояться тебе,— пояснив Майстер Гора. — Бо ти завдала їм найбільшої шкоди.
— Я їм нічого не зробила,— промовила дівчинка.
— Зробила. Ти змусила одного з них виказати себе. І розповіла про це своїм друзям. І ви ж хотіли розказати про Сірих панів усім людям. Хіба цього не досить, щоб вони мали тебе за смертельного ворога?
— Але ж ми перейшли все місто — черепаха і я,— сказала Момо. — Якщо вони мене скрізь шукають, то могли б простісінько піймати. Ми ж бо так помалу йшли!
Майстер Гора взяв черепаху на руки — вона знов сиділа біля його ніг — і почухав їй під шиєю.
— А що про це гадаєш ти, Кассіопеє? — запитав він, усміхнувшись. — Спіймали б вони вас?
На панцері в черепахи засвітилося: "НІКОЛИ!"
Літери мерехтіли так весело, чисто ніби хтось тихенько хихотів, та й годі!
— Кассіопея,— пояснив Майстер Гора,— уміє зазирати в майбутнє. Не на багато, але приблизно на півгодини вперед вона бачить.
"РІВНО!" — проступило на панцері в черепахи.
— Перепрошую,— виправився Майстер Гора. — Рівно на півгодини. Вона знає напевно, що станеться в наступні, півгодини. Отож вона знає й те, стрінуться їй Сірі пани чи ні.
— Ох,— здивовано сказала Момо,— це ж так зручно! Вона знає, що там чи там може їх зустріти — і просто собі звертає кудись-інде?
— Ні,— відповів Майстер Гора,— на жаль, усе не так просто. Того, що Кассіопея заздалегідь знає, вона змінити не може. Адже вона знає тільки те, що неодмінно має статись. Отже, якщо вона знає, що там і там зустріне Сірих панів, то вона таки зустріне їх. З цим вона нічого вдіяти не може.
— Цього я не розумію,— сказала Момо трохи розчаровано. — Яка ж тоді користь із того, що знаєш щось заздалегідь?
— Користь є,— сказав Майстер Гора.-У випадку з тобою, наприклад, вона знала, що піде тією й тією дорогою ї там їй Сірі пани не стрінуться. А це ж чогось та варт, як ти гадаєш?
Момо нічого не сказала. Думки її поплуталися, як розмотаний клубок ниток.
— Та вернімося до тебе й твоїх друзів,— повів далі Майстер Гора. — Скажу тобі, ви молодці. Ваші плакати й заклики справили на мене неабияке враження.
— То ви їх читали? — зраділа Момо.
— Геть усі,— відповів Майстер Гора. — До словечка,
— Шкода, що більше їх, мабуть, не читав ніхто. Майстер Гора знов, зітхнувши, кивнув головою.
— Так, шкода. Сірі пани про це подбали.
— Ви добре їх знаєте? — допитувалася Момо. Майстер Гора знов, зітхнувши, кивнув головою.
— Я знаю їх, а вони знають мене. Момо не зовсім зрозуміла його відповідь.
— Ви в них часто бували?
— Ні, ще й разу. Я ніколи не кидаю цього Будинку Ніденця.
— А Сірі пани — вони у вас бувають? Майстер Гора всміхнувся.
— Не турбуйся, дитино, сюди вони пройти не зможуть. Навіть якби знали дорогу до Вулички Ніколиці. Та вони її не знають.
Момо трохи подумала. Пояснення Майстра Гори заспокоїло її, та їй хотілося довідатись про нього більше.
— Звідки ви все це знаєте? — почала вона знов. — Про плакати й про Сірих панів?
— Я весь час стежу за ними й за всім, що з ними пов'язане,— сказав Майстер Гора. — Так само я стежив і за тобою й твоїми друзями.
— Але ж ви ніколи не виходите з дому?
— В цьому й потреби немає,— сказав Майстер Гора і ніби знов помолодшав. — У мене ж є Всевидющі окуляри.
Він дістав свої невеличкі золоті окуляри й простяг Момо.
— Хочеш крізь них подивитись?
Момо надягла окуляри, закліпала й заводила очима і сказала:
— Я зовсім нічого в них не бачу.— Бо справді побачила в окулярах тільки вихор розмитих фарб, світла й тіней. їй аж у голові запаморочилось.
— Авжеж,— почула вона голос Майстра Гори,— спочатку з кожним так буває. Не так просто дивитися крізь Всевидющі окуляри. Та ти враз до них звикнеш,
Він підвівся, став за спинкою стільця Момо і злегенька приклав обидві руки до дужки окулярів на переніссі Момо. Картина відразу прояснилася.
Спочатку Момо побачила купку Сірих панів З трьома автомобілями край тієї частини міста, де розливалось оте дивовижне світло. Вони саме підпихали свої машини назад.
Потім вона поглянула далі й побачила ще кілька купок на вулицях міста: тут Сірі пани несамовито вимахували руками, про щось говорили між собою і ніби кликали підмогу.
— Вони говорять про тебе,— пояснив Майстер Гора. — Не можуть зрозуміти, як ти вислизнула з їхніх рук.