Сірі пани захвилювалися ще дужче, заговорили всі разом. Тоді на стілець вискочив п'ятий промовець і знавісніло замахав руками.
— Тихо! Тихо! — гукнув він. — Пан попередній промовець, на жаль, обмежився тим, що вказував на всілякі можливі катастрофи. Та він, видимо, й сам не знає, що ж нам тоді робити. Він каже, що ми маємо бути готові на будь-яку жертву,— добре! Що ми повинні зважитись на крайні заходи,— гаразд! Що нам не треба ощаджати наших запасів часу,— чудово! Але ж усе це просто порожні слова! Нехай він нам скаже, що робити! Ніхто з нас не знає, як саме отой Так Званий озброїть проти нас дівча Момо! Ми протистоятимемо цілком для нас невідомій небезпеці! Ось проблема, яку треба розв'язати.
В залі знявся несусвітній лемент. Всі галасували навперебивки. Декотрі били об стіл кулаками, інші позатуляли руками обличчя. Всіх охопила паніка.
Шостий промовець насилу дочекався сякої-такої уваги.
— Але ж, любі мої панове,— промовляв він заспокійливо,— я змушений вас просити, любі панове, будьте розважливі. Це найголовніше. Прикиньмо, що дівча Момо повернеться — хай там уже як проти нас озброєне — від того Так Званого; одначе нам нема ніякої потреби ставати до боротьби з нею особисто. Ми з вами не дуже пристосовані до таких зустрічей із нею,— що нам дуже наочно показує невесела доля нашого нещодавно розчиненого агента Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це. Та це й ні до чого. Адже в нас є досить помічників серед людей. Якщо ми непомітно й спритно пустимо в роботу їх, панове, то зможемо врятувати світ від дівчати Момо, не показуючись нікому на очі. Отак було б ощадливо, цілком безпечно для нас, і, безперечно, це було б по-діловому.
Зітхання полегкості вихопилося з грудей в усіх учасників наради. Така пропозиція всім припала до смаку. Мабуть, її відразу б і прийняли, якби з чільного місця при столі не встав сьомий промовець.
— Любі панове,— почав він,— ми тільки про те й думаємо, як нам спекатися дівчати Момо. Зізнаймося, що до таких думок нас спонукає страх. А страх-кепський порадник, любі мої панове. Мені здається, що ми нехтуємо неабиякою, а може, навіть єдиною нагодою. Прислів'я каже: як не подужаєш перемогти, зроби супротивника своїм другом. Чом би нам не спробувати перетягти дівчисько Момо на свій бік?
— Слухайте, слухайте!— гукнуло кілька голосів. — Поясніть це докладніш!
— Цілком певно,— вів далі промовець,— що дівчисько таки знайшло стежку до цього Так Званого — стежку, якої ми марно шукали з самого початку! Дівча ж відтепер цю стежку знає і може показати її нам! І тоді ми вестимемо з цим Так Званим переговори по-своєму. Я певен, що ми з ним дуже швидко впораємось. А як тільки ми станемо там господарями, нам більше не треба буде мордуватись, по дрібочці збираючи години, хвилини й секунди,— ні, ми одним махом здобудемо собі час усього людства! А хто володіє часом усього людства, той має необмежену владу! Подумайте лишень, панове, ми досягнемо мети! І в цьому нам допоможе те дівча Момо, що його всі ви хочете усунути! Мертва тиша впала в залі.
— Але ж ми знаємо,— вигукнув один,— що це дівча Момо не можна обдурити! Згадайте агента Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це! Кожного з нас спіткає така сама доля!
— А хто ж каже про обдурювання?— відгукнувся промовець. — Звісно, ми відверто розкажемо їй про наші плани.
— "Але ж тоді,— замахав руками інший,— вона нізащо до нас не пристане! Це неможлива річ!
— Я б не казав цього з такою певністю,— втрутився в дебати дев'ятий промовець. — Нам, звичайно, доведеться запропонувати їй що-небудь, на що вона сквапиться. Я, наприклад, подумав про те, щоб їй запропонувати стільки часу, скільки вона забажає…
— Обіцянка,— перехопив інший,— якої ми, звичайно, не виконаємо.
— Та ні ж бо, виконаємо!— відповів дев'ятий промовець, усміхнувшись крижаною усмішкою. — Бо коли ми поведемося з нею нечесно, вона це виявить.
— Ні, ні!— вигукнув голова, вдаривши кулаком по столу. — Цього я не попущу! Якщо ми справді дамо їй стільки часу, скільки вона схоче,— це нам обійдеться в цілий маєток!
— Навряд,— заспокоїв усіх промовець. — Скільки може витримати одне дитинча? А прикиньте лиш, що за те матимемо ми! Час усього людства! Ту мізерію, що витратить із нього Момо, ми запишемо в графу накладних витрат. Подумайте про величезну вигоду, любі мої панове!
Промовець сів, і всі подумки стали зважувати зиск.
— І все ж таки,— сказав шостий промовець,— з цього нічого не вийде.
— Чому?
— З тієї простої причини, що це дівча, на жаль, і так має стільки часу, скільки хоче. Безглузда штука — намагатися купити її тим, чого в неї хоч греблю гати.
— Тоді треба спершу відібрати в неї час,— сказав на це дев'ятий промовець.
— Ох, мій любий,— стомлено промовив голова,— ми крутимося в заклятому колі. Адже ж ми не знаємо, з якого боку до цієї дитини підійти. Ось у чім річ.
Рядами перебігло зітхання жалю.
— У мене пропозиція,— озвався десятий промовець, — З вашого дозволу?
— Надаю вам слово. — сказав голова. Той злегка вклонився йому й сказав таке:
— Це дівча дуже прихилилося до своїх друзів. Вона любить дарувати свій час іншим. Та поміркуймо лишень, що з нею станеться, коли їй просто не буде з ким той час ділити. Якщо дівчинка не захоче добровільно підтримати наші плани, нам доведеться зіпертись на її друзів.
Він дістав з портфеля папку реєстрації й розгорнув її.
— Ідеться насамперед про такого собі Беппо-Підмітальника і про Джіджі-Гіда. А далі тут є ще цілий список дітей, які її регулярно відвідують. Як бачите, мої панове, не велике діло! Ми просто відвернемо усіх цих осіб від неї так, що вона їх ніколи не побачить. Тоді бідолашна мала Момо буде сама-самісінька. А нащо їй тоді весь її час? Він буде для неї тягарем, так, так, навіть прокляттям! Рано чи пізно вона цього просто не витримає. Отоді, мої панове, з'явимося ми й поставимо свої умови. Закладаюсь на тисячі років проти однієї десятої частини секунди, що вона, аби повернути собі друзів, поведе нас потрібною нам стежкою.
Сірі пани, які щойно були так підупали духом, тепер попідводили голови. Переможна усмішка лягла на їхні тонкі, наче вістря ножа, губи. Вони заплескали в долоні, аж виляски пішли безкраїми ходами й переходами, так наче з гори зсунулася кам'яна лавина.