— Ти кажеш, що звешся Момо, так-бо?
— Так.
— Це гарне ймення, але я його ніколи досі не чув. Хто тебе так назвав?
— Я сама,— відповіла Момо.
— Ти сама себе так назвала?
— Авжеж.
— Коли ж ти народилася?.
Момо трохи подумала г нарешті сказала:
— Наскільки пам'ятаю, я була на світі весь час.
— Невже в тебе немає ні тітки, ні дядька, ні бабуні — геть нікогісінько, до кого б ти могла піти?
Якусь хвильку дівчинка мовчала і тільки дивилася на того, хто питав. Тоді прошепотіла:
— Моя домівка тут.
— Так,— мовив чоловік,— але ж ти дитина, скільки тобі насправді років?
— Сто,— нерішуче відповіла Момо. Люди засміялись, певні, що це жарт.
— Ні, справді, скільки тобі років?
— Сто два,— промовила Момо ще нерішучіше.
Люди аж по хвилині зрозуміли, що дівчинка знає лише кілька чисел, які десь почула, та не уявляє їхнього значення, бо ніхто не вчив її лічити.
— Слухай,— сказав той-таки чоловік, порадившись про щось із іншими. — Чи не краще, якби ми розповіли поліції, що ти тут? Ти б тоді пішла жити до притулку, мала б що їсти й де спати, і тебе б навчили рахувати, читати й писати і багато чого ще.
Момо злякано подивилася на нього.
— Ні,— пролебеділа вона,— я туди не хочу. Я вже там була. І ще діти там були. Там на вікнах грати. І щодня нас били. За нізащо. То я вночі перелізла через мур і втекла звідти. Я туди не хочу.
— Це я можу зрозуміти,— сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.
Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.
— Ну гаразд,— мовила одна жінка. — Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.
— Я сама,— відповіла Момо з полегкістю.
— Хіба ти зумієш? — допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:
— Мені багато не треба.
Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.
— Знаєш що, Момо,— озвався той чоловік, що починав розмову. — А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,— на одне більше чи на одне менше — хіба не однаково? Як ти гадаєш?
— Дякую,— сказала Момо і вперше всміхнулася. — Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?
Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.
Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла — заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.
А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто — шматочок сиру, хто — пиріжок, а хто — трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято — входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.
Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
НЕЗВИЧАЙНА ВЛАСТИВІСТЬ І ЗВИЧАЙНІСІНЬКА СУПЕРЕЧКА
Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше — як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше — у неї тепер було багато добрих друзів.
Хтось подумав би, що Момо просто пощастило — зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.
Тож до Момо дуже часто приходили гості. Майже завжди біля неї хтось сидів і гаряче щось їй розказував. Хто не міг прийти сам, той посилав по неї. А тому, хто ще не збагнув, яка вона, усі казали:
— Піди до Момо!
Ці слова помалу-малу стали для жителів прилеглих околиць наче приказка абощо. Так, як ото кажуть: "На все добре!", чи "Смачного вам!", чи "Та бог його знає!", так самісінько тепер повторювали раз у раз:
— Піди до Момо!
Але ж чому? Може, Момо була така нечувано розумна, що для кожного мала добру пораду?
Чи то завжди знаходила саме такі слова, які людей утішали? А чи виносила мудрі й справедливі присуди?
Ні, всього цього Момо не вміла, так само як і кожна дитина.
То, може, вона вміла робити щось інше, що звеселяло людей? Може, вона, скажімо, чудово співала? Чи, там, грала на якомусь інструменті? Або, може, була — вона ж мешкала однаково що в цирку! — неабиякою танцюристкою чи акробаткою?
Ні, не була.
То, може, вона вміла чаклувати? Може, знала якісь чарівні слова, щоб проганяти всі злидні й турботи? А чи вміла вгадувати людську долю?
Ні, зовсім ні.
Як ніхто інший, Момо вміла тільки одне — слухати.
Та що ж тут незвичайного, можливо, скаже хто з читачів: слухати вміє кожен.
Якби ж то!
По-справжньому слухати іншого вміє небагато хто.
Момо це вміла.
Вона вміла слухати так, що й нерозумним людям раптом набігали добрі думки. І не тому, що вона їм щось казала або питала щось таке, що їх на ті думки наводило,— ні, вона просто мовчки слухала — слухала якнайпильніше і якнайщиріше, з найбільшою увагою і співчуттям. Та ще й дивилася на ту людину великими чорними очима, і всяк почував, що в нього несподівано з'являються мудрі думки, яких він досі в себе не знаходив.
Вона слухала так, що безпорадним або нерішучим людям ураз ставало ясно, чого їм бракує. Боязкі почували себе вільними й сміливими. А нещасливі й пригнічені робилися впевненіші й веселіші. І коли хтось гадав, що його життя нікчемне і нікому не потрібне і що сам він — марна порошина на шляху, що його так само легко замінити, як розбитий горщик — коли він приходив і переказував отакі свої думки малій Момо, то, ще й не доказавши до кінця, якимось дивним чином розумів, що він глибоко помилявся, що насправді він, отакий, як є, серед людей єдиний і через те потрібний у світі.