Пересвідчившись, що й у садку я не менш млявий, ніж у будинку, я пішов до будинку, кажучи собі, що з двох одне: або мій дім не відіграє ніякої ролі в тому процесі своєрідного руйнування, якого я зазнаю, або ж слід звинуватити все моє скромне майно. Прихилившись до цієї другої гіпотези, я простив собі свої дії й наперед простив собі всі подальші дії, аж поки вийду з дому. Ця гіпотеза зняла з мене тягар провини й забезпечила мить штучної свободи. Тож я й прихилився до неї.
Здалеку мені в пітьмі немов привиділася моя кухня. В певному розумінні то справді була вона. А в іншому — ні. Бо, притулившись обличчям до шибки, я побачив тьмяне червонясте світло, що не могло йти від печі, бо я не мав печі, а йшло від звичайної плити, яка працювала на газі. Піч, якщо ваша ласка, але газова. Тобто в кухні була і справжня піч, але нею не користувалися. Ще б пак, у домі без газової плити я почувався б незатишно. Вночі, урвавши прогулянку, я люблю підходити до вікон, байдуже, освітлених чи ні, й зазирати в кімнати, дивитися, що там відбувається. Я прикривав обличчя руками і стежив крізь пальці. Сусіди вибігали надвір, але не бачили нікого. В такі миті найтемніші кімнати виринали для мене з пітьми, немов ще освітлені вже минулим днем або лампою, що її загасили з тих або тих причин: у яких можна і в яких не слід признаватися. Але світло в кухні належало до іншої категорії, горів нічник із червоною лампочкою, що стояв коло підніжжя невеличкої мадонни з різьбленого дерева, почепленої на стіні в Мартиній кімнаті поряд з кухнею. Втомившись заколисувати себе, вона вийшла з кухні й лягла на ліжко, не зачинивши двері, щоб чути кожен звук, який лунає в домі. Але, мабуть, уже заснула.
Я піднявся нагору. Зупинився перед дверима сина. Зігнувся і приклав вухо до замкової шпарини. Люди прикладають до замкових шпарин око, а я — вухо. На свій подив, не почув нічого. Таж мій син спить із роззявленим ротом і не дихає, а хрипить і свистить. Я стерігся відчиняти двері. Якийсь час мій розум зосереджувався на тій тиші. Потім я пішов до своєї кімнати.
Саме тоді я переживав безпрецедентну подію: Моран готувався вирушити, не знаючи, до чого він береться, не зазирнувши ні в карти, ні в довідники, не розглянувши питання про дорогу та її етапи, не дбаючи про метеорологічні прогнози, маючи тільки непевні уявлення про спорядження, яке треба взяти з собою, про можливу тривалість подорожі, про суму грошей, яка може знадобитися, й навіть про характер роботи, яку треба виконати, а отже, і про засоби, до яких слід удаватися. А проте я посвистував, вкладаючи до сумки мінімум речей, подібних до вже названих синові. Вдягнув свій старий шпакуватий мисливський костюм з короткими штанами, що застібалися під коліном, добре підібрані гольфи й пару міцних чорних черевиків із високими халявками. Нахилився, впершись руками в боки, й подивився на ноги. Тонкі і криві, вони не дуже пасували до взуття і штанів, а втім, у моєму селі мене ніхто й не бачив у такому костюмі. Та коли я вибирався вночі кудись далеко, я залюбки вдягав його, невимушено почуваючись у тому маскарадному вбранні. Мені бракувало тільки сачка на метелики, щоб трохи скидатися на сільського вчителя на вакаціях. Чорні блискучі черевики, що, здавалося, благали штани з синьо-зеленої саржі, завдавали останнього удару тій мішанині одягу, що без них могла б видаватися недосвідченим виявом кепського смаку хорошого тону. Щодо капелюха, то після зосереджених роздумів я вирішив узяти пожовклого від дощів бриля з рисової соломки. Стрічки на ньому вже не було, й тому бриль видавався напрочуд високим. Я відчував спокусу взяти свою чорну пелерину, але зрештою віддав перевагу важкій зимовій парасольці з масивною ручкою. Пелерина — практичний одяг, і я маю їх кілька. Вона забезпечує рукам велику свободу рухів і водночас маскує їх. Є миті, коли пелерина, так би мовити, необхідна. Але й парасолька має великі переваги. Якби надворі була зима, чи навіть осінь, а не літо, я б, мабуть, узяв би і пелерину, й парасольку. Колись я вже брав їх обидві і тільки хвалив себе за те.
В отакому спорядженні я аж ніяк не міг сподіватися, що пройду непоміченим. Та я й не прагнув цього. В моєму ремеслі зробити так, щоб тебе помітили, — це тільки зародки мистецтва. А от породити чуття жалощів, поблажливости, спровокувати веселість і сарказм — річ необхідна. Це все — зарубки на стовбурі таємниць. За умови, що не можеш зворушуватися, паплюжити, сміятися. Я легко породжував у собі такий стан. А потім була ніч.
Мій син тільки заважав мені. Він скидався на тисячі хлопців свого віку і свого стану. Натомість батько — це одразу щось серйозне. Навіть Гротескний, він навіває певну повагу. А коли його бачать на прогулянці з малим сином, чиє обличчя дедалі видовжується, тоді вже марно старатися. Його вважають за вдівця, не зарадить навіть одяг найвеселіших барв, радше тільки погіршить ситуацію, бо казатимуть, мовляв, його дружина померла дуже давно, можливо, під час пологів. А в моїх дивацтвах добачатимуть тільки вплив удовування, яке мало-помалу позбавляє мене здоров'я і глузду. В мені наростав гнів проти того, хто накинув мені такі пута. Йому кортіло бачити, як я зазнаю поразки, якою він міг би найкраще скористатися. Якби я зі властивим мені самовладанням подумав про доручене завдання, я б, напевне, вважав, що синова присутність тільки полегшить, а не обтяжить його виконання. Але до цього питання ми вже не повернемось. Можливо, я зможу видавати сина за свого помічника або просто небожа. Я забороню йому називати мене батьком і засвідчувати свою любов до мене на людях під страхом дістати один з тих лящів, яких він так боявся.
Якщо, перебираючи такі похмурі думки, я все-таки вряди-годи насвистував кілька тактів, то тільки тому, що в глибині душі мав бути задоволений, що покидаю свій дім, свій сад, село, дарма що звичайно покидав їх із жалем. Є люди, які свистять без ніякої причини. Але не я. Поки я походжав по кімнаті, прибирав, складав у шафі одяг, вкладав у коробки капелюхи, які я подіставав, щоб вільно зробити свій вибір, і замикав на ключ різні шухляди, я з радістю уявляв себе далеко від свого села, від знайомих облич, від усіх своїх спасенних якорів, бачив, як у пітьмі я сиджу по-турецьки на кам'яній придорожній тумбі, поклавши долоню на стегно і впершись у неї ліктем другої руки, що підтримує підборіддя, прикипівши очима до землі, немов до шахівниці, й холодно сную свої плани на завтра та післязавтра, творю прийдешні часи. Тоді я забував, що поряд зі мною буде мій син, сновигаючи, нарікаючи, просячи їсти, спати, забруднюючи труси. Я відкрив шухляду нічного столика й витяг звідти повний тубус піґулок морфіну, свого улюбленого заспокійливого засобу.