— А, облиш філософствувати, — перебив Девід. — Тим більше, що твоя філософія інфантильна, їй-богу.
— Але я серцем відчуваю…
— Тут не відчувати треба, — знову перебив Девід, — а знати, розуміти. Розум і сила волі — ось лоцмани в хаосі нашої доби!
Девід говорив тоном, який виключав найменші заперечення. Наче читав лекцію нетямущій студентці, яка свою розчуленість поставила в принцип, а світ жорстокий, не до сентиментів. А Віра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливі люди не повірять пліткам, ситуація цілком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.
Зиркнувши на годинника, Девід не без іронії подякував за невипиту каву і швидким кроком пішов з до-му. Террі ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простір, вщерть наповнений сонцем, а тоді зашторила вікна і ввімкнула телевізор. Дивилася на екран, але нічого там не бачила — думала про своє. Не так, зовсім не так склалося її життя… Ще поки вчилася — мала перед собою мету. А останні роки? Кухня, телевізор, постіль; ку-хня, телевізор, постіль… В голові порожнеча, ніяких задумів, поривань…
Терезі стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очі та й попливла на хвилях спогадів. Бачила себе ніби збоку — зовсім юною, веселою, сміхотливою. Чи це вони з Девідом, ідучи з коледжу, вголос мріють про майбутнє? І воно поставало перед ними — прекрасне, рожеве, ідилічні картини — сад, веселий котедж, музика, білоголові діти… Ех, коли б діти… Це атомний реактор, біля якого довго працював Девід, знищив їхніх дітей задовго до їх народження… Авжеж, реактор… А тепер ці кляті піраміди…
Мозок Террі працював хаотично… Думки і óбрази напливали безладно, втомлювали, навіть голова роз-болілася. Поволі калейдоскоп думок почав тьмяніти, унерухомлюватись, і вона й не помітила, як заснула.
Прийшовши на обід і побачивши, що вона спить, Девід тихцем пробрався на кухню, дістав з холодиль-ника холодної шинки і з’їв бутерброд. Каву пішов пити до бару.
Душевна криза у Террі продовжувалась кілька днів. Нарешті все стало на свої місця, і сімейне життя Де-віда Кінга знову повернулося в свою колію. Проте він не міг не помітити, що Террі стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все більше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все більш замкнутою. Годинами просиджувала біля рояля, але грала здебільшого меланхолійні речі. Ледь помітна тінь лягла на її ли-це. "Минеться, — заспокоював себе Девід. — Згодом зрозуміє і… пробачить".
Одного дня, повернувшись надвечір, з приємністю відзначив, що настрій у Террі покращав. Очі поблис-кували, обличчя посвітлішало, хоча в голосі та жестах відчувалася нервозність.
— Ах, шкода, що ти не прийшов трохи раніше!
Девід втомлено сів у м’яке крісло, запитливо поглядаючи на дружину.
— Цікаво, що це підняло тобі настрій?
— Я дивилася транспланетну передачу. В усьому світі таврують ганьбою правителів Південної Республіки…
— І все?
— Ні, тебе разом з ними. — В її голосі звучала зловтіха. — Змова проти миру, виклик людству… Ні, це треба було почути!
— Значить, Віра не припинила…
— І не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Віра!
Террі сподівалася, що він схопиться, вибухне гнівом і на Віру, й на неї, але Девід навіть не спохмурнів. Сидів, заклавши ногу на ногу, і спокійно, майже з замилуванням дивився на неї.
— Ти… чого так дивишся? — розгубилась Террі.
— В піднесеному настрої ти дуже гарна, — усміхнувся Девід. — Кожна риса обличчя оживає, вся так і пашиш енергією.
Рвучко підхопився й міцно притиснув її до себе.
— Так ти вважаєш… — пручалася Террі, відхиляючи голову. — Ти вважаєш, що то марна балаканина?
— Не тривожся, люба, все йде, як і належить.
Вона була зовсім спантеличена: хіба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обіймів і, щось бурмочучи, пішла до кухні накривати стіл для вечері. Всупереч усяким сподіванням Девід цілий вечір був у хорошому настрої, жартував, навіть анекдоти розказував. Уже вимкнувши світло, сказав серйозно:
— Все-таки люди можуть порозумітися.
Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом світляних плям. Кого він має на увазі? Якщо її та його,— то яке ж тут порозуміння? "Все йде, як і належить…" О, вона знає, що в бетонованому підземеллі вже стоять десятки тих пекельних пірамід, і расистські верховоди потирають руки… "Все йде, як і належить…" Отже, він закінчує програму? І цей диявольський план завершиться успіхом? Але ж люди можуть порозумітися, адже ж можуть…
— Слухай, — нарешті обізвалась Террі. — Ось ти сказав, що можна порозумітися.
— Авжеж, люба, хіба ж даремно природа подарувала людині такий потужний мозок?
— Подарувала… — В голосі Террі чулася іронія. — Може, й сама не рада.
— Чому?
— В дуже багатьох мозок тільки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсім знищити цю саму природу…
— Е… ти дуже песимістично дивишся на… учених.
— Облишмо цю тему, — раптом сказала Террі. — Я хочу домовитися з тобою про інше.
— Про що? — насторожено обізвався Девід і подумав: чи не хоче Террі виїхати з острова?
— Давай усі твої піраміди — отам у підземеллі — знищимо!
— Що ти сказала? — Девід підвівся й сів у постелі, не вірячи своїм вухам. — Чи я не те почув?
Террі теж сіла, зсунувши ковдру на живіт. Навіть у тьмавому світлі ночі голова її золотилась.
— Я кажу: давай знищимо ті пекельні піраміди, а самі…
— А самі відлетимо на небо? — засміявся Девід. — Разом з островом, кількома кубічними кілометрами води, еге? У клубах пари — красиво, чи не так?
— Я думала, ти здатний на героїчний вчинок…
— Ляж, Террі, заспокойся. В тебе дитяче уявлення про героїку… Ну, не треба ображатися, їй-богу. Якщо можеш, повір мені: там така гігантська енергія, що гратися з нею не можна. Розумієш, не до грання. Там не якісь атомні чи водневі бомби…
Террі мовчки лягла, поклавши свої бронзові руки на ковдру. Звичайно ж, вона була в пригніченому на-строї. І не тому, що Девід знову дорікнув їй тією дитячістю, а тому, що не могла хоч якось вплинути на події. Бач, він говорить про якесь порозуміння, а сам не поступиться ні на мікрон.
Напівжартома, напівсерйозно Девід умовляв її не гніватись, щось зрозуміти, довіряти йому, і все буде добре, все буде успішно. Але Террі не обзивалась, заплющила очі, ніби заснула.