— А в мене ще один у запасі! Давай — на дирекціон!
— А поліцай?
— А пожежна драбина?
І справді, пожежна драбина була з боку, протилежного до головного під'їзду.
— Ходім,— сказала вона.
В чорнильній пітьмі вони спустились на залізничну вітку й довго йшли по шпалах. Валі здавалося, що вони йдуть уже до Верхньодуванної, але це було не так: Серьожка в темряві бачив, як кішка.
— Ось тут,— сказав він.— Тільки йди за мною, а то зліва косогір і вилізеш просто на школу поліцаїв...
Вітер бушував поміж деревами парку, стукав голим віттям і кропив Валю та Серьожку холодними краплями з гілок. Серьожка впевнено й швидко вів її з алеї в алею, і Валя здогадалася, що вони підійшли до школи,— так голосно гуркотів дах.
Ось перестала двигтіти й залізна драбина, по якій ліз Серьожка. Його не було й не було... Валя стояла сама в темноті, біля підніжжя драбини. Яка незатишна й жахлива була ця ніч, оце тихе постукування голих гілок. І які слабкі, безпорадні в цьому темному, жахливому світі жили її мама, й вона, Валя, і маленька Люся... А батько? Що, як віп плен-тае зараз десь без притулку, напівсліпий?.. Валя уявила величезну просторінь Донецького степу, висаджені в повітря шахти, мокрі містечка й селища без світла, з оцими жандармеріями... Раптом їй здалося, що Серьожка ніколи не спуститься з цієї грімкої покрівлі, і мужність покинула її. Але в цю мить вона відчула, як дрижить драбина, і обличчя її стало холодним і незалежним.
— Ти тут?..— Він усміхнувся в темноті.
Вона відчула, що він простяг до неї руку, і подала свого. Рука його була холодна, як крижинка... Чого він тільки не зазнавав,— худенький, у драних черевиках, в яких він уже стільки годин ходив по грязюці,— мабуть, вони були повні води,— в старенькій драній курточці нарозхрист?.. Обома руками вона взяла його за щоки, вони тем": були холодні, як крижинки.
— Ти ж зовсім задубів,— сказала вона, не віднімаючи рук від його обличчя.
Він миттю стих, і так вони простояли трохи, тільки голі гілки стукотіли. Потім він прошепотів:
— Більше не будемо кружляти... Відійдімо трохи — й через паркан.
Вона відняла руки.
До Олегової хати вони наблизилися з того боку, де жили сусіди. Раптом Серьожка схопив Валю за руку, і вони обоє припали до стіни. Валя, нічого не розуміючи, підставила йому вухо до самих губ.
— Ішли двоє назустріч. Почули нас і також зупинились...— прошепотів він.
— Здалося!
— Ні, стоять...
— Давай звідси в двір!
Та тільки-но вони обійшли будинок од сусідів, як Серьожка знову спинив Валю: ті двое завмерли з протилежного боку будинку.
— Тобі почулось, мабуть...
— Ні, стоять.
Відчинились двері в квартирі Кошових, хтось вийшов і здибався з людьми, від яких ховалися Серьожка й Валя.
— Любка? Чому ви не заходите? — пролунав тихий голос Олени Миколаївни.
— Тсс...
—— Свої! — сказав Серьожка і, схопивши Валю за руку, потяг за собою.
Задзвенів у темряві тихий Любчин сміх. І вона та Сергій Левашов із гітарою, і Серьожка й Валя, давлячись од сміху та хапаючи одне одного за руки, вбігли на кухню до Кошових. Вони були мокрі, брудні й такі щасливі, що бабуся Віра підняла довгі кістляві руки в квітчастих рукавах і сказала:
— Рятуйте, люди добрі!
За все їхнє життя не було в них такої вечірки, як ця, при світлі каганчика, в нетопленій хаті, в місті, де вже понад три місяці панували німці.
Було дивно, як усі молоді люди, дванадцять чоловік, вмістилися на одному дивані. Тулячись одне до одного і схилившись головами, вони по черзі читали вголос доповідь, і на обличчях мимоволі проступало те, що одні відчули сьогодні, сидячи біля радіо, а інші — в цьому нічному поході по грязюці. Обличчя їхні виявляли й те любовне почуття, яке зв'язувало декого з них і немовби струмом передавалось іншим, і те напродиво щасливе почуття спільноти, що виникає в юних серцях, коли вони стикаються з великою людською думкою, а особливо з тою, яка виражає найважливіше в їхнім житті зараз. На їхніх обличчях був такий щасливий вираз дружби та світлої молодості, і того, що все буде добре... Навіть Олена Миколаївна відчувала себе молодою га щасливою між ними. І тільки бабуся Віра, сперши худе обличчя на смагляву долоню, з якоюсь боязкістю і несподіваним почуттям жалощів нерухомо дивилась на молодих людей з висоти своєї старості.
Молоді люди прочитали доповідь і задумались. На обличчі бабусі РИНИК лукавий вираз:
— Ой, дивлюсь я на вас, хлопці й дівчата,— сказала вона,— та хіба ж так можна? Таке велике свято! На стіл погляньте! Невже ж та горілка тільки для краси! Треба ж її випити!
— Ой бабуню, ти ж у мене краща за всіх!.. До столу, до столу!..— закричав Олег.
Головне було — не дуже галасувати, і всім було дуже смішно хором шикати на того, хто підносив голос. Вирішили все-таки по черзі вартувати біля будинку, і дуже смішно було виганяти на вартування того, хто упадав коло сусіда чи сусідки або просто дуже-таки розвеселився.
Білоголовий Стьопа Сафонов у звичайному стані міг розмовляти про що завгодно, але, якщо йому випадало випити трохи вина, він міг розмовляти тільки про улюблений предмет. Веснянкуватий носик Стьопи Сафонова вкрився рісками поту, і він став розповідати своїй сусідці, Ніні Іванцовій, про птицю фламінго. Всі на нього зашикали, і його негайно вигнали на вартування. Він повернувся саме в ту мить, коли відсунули стіл і Сергій Левашов узяв гітару.
Сергій Левашов грав у тій недбалій руській манері, особливо популярній серед робітництва, коли вся поза і надто лице виконавця виявляють цілковиту байдужість до того, що відбувається: він не дивиться на танцюристів, не дивиться на глядачів і вже, звісно, не дивиться на інструмент, він не дивиться ні на що зокрема, а руки його самі собою вшкварюють таке, що аж кортить піти в танець.
Сергій Левашов узяв гітару й заграв якийсь модний перед війною закордонний бостон. Стьопа Сафонов кинувся до Ніни, і вони закружляли.
У цьому закордонному танці Любка-артистка була, звісно, краща від усіх. Але з чоловіків на першому місці був Ваня Туркенич, високий, стрункий, галантний — справжній офіцер. І Любка танцювала спочатку з ним, а потім з Олегом, якого вважали за одного з найкращих танцюристів у школі.