— ...людожер Гітлер каже: "Ми знищимо Росію, щоб вона більше ніколи не змогла підвестися". Здається, ясно, хоч і дурнувато.
Сміх у великому залі, долинувши сюди, миттю збудив усмішки на їхніх обличчях, а бабуся Віра навіть затулила рота рукою.
— У нас немає такого завдання, щоб знищити Німеччину, бо неможливо знищити Німеччину, як неможливо знищити Росію. Але знищити гітлерівську державу можна й треба... Наше перше завдання саме в тому й полягає, щоб знищити гітлерівську державу та її натхненників.
Буря оплесків будила потребу виявити й себе в шумному русі, але вони не могли цього зробити і тільки переглядалися.
Все, що неусвідомлено жило в патріотичному почутті цих людей, від шістнадцятилітнього хлопчика до старої жінки,— все це поверталось до них тепер, втілене в простій прямій правді фактів, цифр.
Це вони, прості люди, на долю яких випали такі немислимі страждання й муки, говорили зараз усьому світові:
— Гітлерівські мерзотники... чинять насильство і вбивають цивільне населення окупованих територій нашої країни, чоловіків і жінок, дітей і стариків, наших братів і сестер... Тільки підлі люди й негідники, що втратили честь і дійшли до стану тварин, можуть дозволити собі такі неподобства проти безневинних неозброєних людей... Ми знаємо винуватців цих неподобств, будівників "нового порядку в Європі", всіх цих новоспечених генерал-губернаторів і просто губернаторів, комендантів і підкомендантів. їхні імена відомі десяткам тисяч замучених людей. Нехай знають ці кати, що їм не уникнути відповідальності за свої злочини і не минути караючої руки замучених народів...
Це говорила їхня надія і помста...
Подих величезного світу, що оточує їхнє маленьке містечко, затоптано в грязюці чобітьми солдатів ворога, могутнє двигтіння рідної землі, дихання нічної Москви влітали в кімнату й сповнювали їхні серця щастям од усвідомлення своєї приналежності до цього світу...
Шум овацій покривав кожну здравицю промови.
— Нашим партизанам і партизанкам — слава!
— Ви чули!..— вигукнув Олег, дивлячись на всіх блискучими, щасливими очима.
Дядя Коля вимкнув радіо, і враз запанувала страшна тиша. Щойно це було, і ось уже нема нічого... Бряжчить кватирка. Осінній вітер свище за вікном. Вони сидять у напівтемній кімнаті, і сотні кілометрів горя відділяють їх од світу, який тільки-но прошумів...
Розділ сорок восьмий
Ніч була така чорна, що, впритул зіткнувшись обличчями, люди не бачили одне одного. Вогкий, холодний вітер мчав по вулицях, завихрюючись на перехрестях; він гримотів дахами, стогнав по димарях, свистів у проводах, дуднів у стовпах. Треба було знати город ось так, як вони, щоб по непролазній грязюці, в пітьмі, вийти точно до прохідної будки.
На цьому відтинку дороги — від ворошиловградського шосе до клубу імені Горького — звичайно ходив уночі черговий поліцай. Але, видно, грязюка й холоднеча загнали його куди-небудь під дах.
Прохідна будка була мурована,— це була не будка, а ціла башта з зубцями зверху, як у замку, внизу була контора й прохід на територію шахти. Праворуч та ліворуч від башти йшов високий мур.
Вони були наче створені для того, щоб виконати це вдвох,— ставний Сергій Левашов і Любка із своїми сильними ногами й легка, як вогонь. Сергій виставив коліно й простяг Любці руки. Вона, не бачачи їх, зразу потрапила в них маленькими своїми ручками й тихо засміялась. Вона поставила ногу в ботику на коліно йому і в ту ж мить була вже в нього на плечах і поклала руки на мур. Він міцно тримав її за ноги над ботиками, щоб вона не впала. Сукня її тріпотіла йому над головою, як прапор. Любка лягла животом на горожу, вчепившися з того боку за стіну підібганими руками: руки в неї були не досить сильні, щоб підтягти Сергія, але в такій позі вона змогла вдержатись, поки він, міцно взявшись за її талію і впираючись ногами в стіну, сам під-тягся на руках і хутким сильним рухом переніс одну, потім другу руку на мур. Тепер Любці лишилось тільки звільнити для нього місце,— він же опинився поряд з нею.
Мокра поверхня товстого муру стирчала ребром — дуже легко можна було ковзнути вниз. Але Сергій стояв міцно, притулившись лобом до стіни башти і розвівши по ній руки.
Тепер Любка вже сама злізла йому на плечі по спині, все-таки він був дуже сильний. Зубці башти опинились на рівні її грудей, і вона легко злізла на башту. Вітер так шарпав її сукню й жакет, що здавалось — от-от скине її. Але тепер найтрудніше лишилось позаду...
Вона витягла з-за пазухи пакуночок, намацала мотузочку, затягнуту крізь оборку з вузького краю, і, не даючи розмаятись по вітру, причепила до флагштока. І щойно вона відпустила, вітер підхопив це з такою лютою силою, що в Любки закалатало серце від хвилювання. Вона дістала другий, менший пакуночок і прив'язала біля самого підніжжя флагштока, так, що це вже було всередині, за зубцями. Тим самим робом, по спині Сергія, вона спустилась па мур, але не зважилася стрибнути в грязюку й сіла, звісивши ноги. Сергій стрибнув і знизу тихо покликав її, підставивши руки. Вона його не бачила, а тільки відчувала його з голосу. У неї враз завмерло серце — вона простягла вперед руки, зажмурила очі й стрибнула. Вона впала йому просто в руки і обняла за шию, і він так її трохи подержав. Але вона вирвалася, стрибнула на землю і, дихаючи йому в обличчя, збуджено зашепотіла:
— Серьожко! Візьмемо гітару, га?
— Гаразд! І я переодягнусь, ти всього мене закаляла своїми ботиками,— сказав він, щасливий.
— Ні-ні! Приймуть нас, які е! — Вона весело засміялась. Валі й Серьожці Тюленіну припав центр міста — найно-
безпечніший район: німецькі вартові стовбичили біля будинку райвиконкому, біля біржі, поліцай чергував біля дирекціону, під горою була жандармерія. Але пітьма й вітер сприяли їм. Серьожка облюбував порожній будинок "скаженого пана", і, поки Валя вартувала по той бік будинку, що був обернений до райвиконкому, Серьожа зліз по гнилій драбині, приставленій до горища, мабуть, іще в ті часи, коли живий був "скажений пан",— і з усім упорався за п'ятнадцять хвилин.
Валя дуже змерзла і рада була, що все так хутко скінчилось. Але Серьожка, схилившись до самого її обличчя і сміючись, тихо сказав: