— Прощай, Валю...
— Прощай, Улечко.— Валя заплакала вголос. Вони поцілувались.
Підвода зупинилась біля воріт. З-за неї, червоні та спітнілі від бігу й теж заплакані, з'явилися мати Анатолія, Таїсія Прокопівна, здорова, з світлими очима та волоссям, ставна, білотіла козачка, і молодша сестра Анатолія, Наташа. Батько його був на фронті з перших днів війни.
Анатолій сидів уже на возі; поряд з ним сидів, у розхристаній на грудях майці, темноволосий, миловидий, з виразом суму в сміливих хлоп'ячих очах, Віктор Петров, тримаючи в руках загорнену в щось м'яке та перев'язану шнуром гітару.
Уля обернулась і, мов дерев'яна, пішла назустріч сім'ї, їй уже несли чемодан, клунки, хустку. Мати, з чорними очима великої дикої птиці, маленька й стара, метнулась до неї.
— Мамо,— сказала Уля.
Мати сплеснула сухенькими ручками й упала як мертва.
Розділ п'ятий
Від пори великого переселення народів не бачив донецький степ такого руху мас людей, як у липневі дні 1942 року.
Шосейними шляхами, ґрунтовими дорогами й прямо степом під пекучим сонцем, відступаючи, йшли з обозами, артилерією, танками частини Червоної Армії, дитячі будинки й садки, гурти худоби, вантажні машини, біженці — то колонами, то нарізно, штовхаючи поперед себе тачки з речами та з дітьми на клунках.
Вони йшли, толочили вистигаючі і вже достиглі хліба, і нікому вже не було жаль цього хліба — ні тим, хто хліб толочив, ні тим, хто сіяв,— вони стали нічиїми, ці хліба: вони лишались німцям. Колгоспні та радгоспні картопляні поля й городи були відкриті для всіх. Біженці копали картоплю й пекли її в попелі вогнищ, розпалених із соломи чи станичних тинів,— у всіх, хто йшов або їхав, можна було бачити в руках огірки, помідори, соковиту скибку кавуна чи дині. І курява така стояла над степом, що можна було, не мружачись, дивитись на сонце.
Те, що поверховому поглядові окремої людини, як піщинка втягненої в потік відступу, людини, яка відбиває скорше те, що діється в душі її, ніж те, що діється круг неї, могло здатись випадковим і безглуздим, було насправді нечуваним за масштабами пересуванням величезних мас людей та матеріальних цінностей, приведених до дії складним, організованим, тобто таким, що рухався волею сотень і тисяч великих і малих людей, державним механізмом війни.
Але, як це буває у вимушеному швидкому відступі, крім головних великих, хоч і трудних, та усвідомлених пересувань мас війська та цивільного населення, всіма дорогами й просто степом у напрямі на схід і південний схід ішли біженці, дрібні установи та колективи, розрізнені команди та обози розбитих у боях військ, які втратили зв'язок, збилися з дороги, групи військових, що відстали через хворобу чи поранення, через нестачу транспорту. Більші чи менші оці групи, котрі не мали ніякого уявлення про те, що ж насправді відбувається на фронті, йшли, куди їм здавалось певніше й вигідніше, затикали всі пори та вени головного руху і насамперед затикали переправи через Донець, де біля поромів та понтонних мостів, під ворожим бомбардуванням з повітря, не одну добу юрмились величезні табори людей, машин, підвід.
Хоч яке безглузде було для цивільних людей просування на Каменськ, коли німецькі частини вже вийшли далеко по той бік Дінця, на Морозовський, значна частина біженців з Краснодона рушила саме в цім напрямі, бо сюди посувались, тільки-но поминувши Краснодон, головні частини дивізії, яку перекидали, щоб зміцнити нашу оборону на Дінці, на південь від Міллерова. І саме в цей потік потрапила запряжена двома добрими гнідими кіньми селянська підвода, якою їхали Уля Громова, Анатолій Попов, Віктор Петров і його батько.
Тільки зникли з-перед очей останні хутірські будівлі, коли підвода серед інших підвід і машин уже перевалила за пологий схил горба, з глибокого неба раптом зринуло страшенне ревище моторів, і знову низько над головами, застуючи сонце, промчали німецькі пікірувальники, ударили по шосе з кулеметів.
Вікторів батько, енергійний здоровий чоловік у шкуратянім кашкеті, з опасистим обличчям та сильним голосом, раптом сполотнів.
— У степ! Лягай! — гукнув він страшним голосом.
Та хлопці вже зіскочили з воза й шугонули в пшеницю. Батько Віктора, кинувши віжки, теж зіскочив з воза й тут же на місці зник, ніби розтанув, ніби це був не селянин-лісничий у важких чоботях, а дух безплотний. Тільки Уля лишилась на возі,— вона й сама не знала, чому пе побігла. Але в ту ж мить злякані коні рвонули так, що мало не викинули її з воза.
Уля була спробувала спіймати віжки, але не могла дотягтись: коні, трохи не наскочивши грудьми на бричку попереду, стали дибки й рвонули набік, мало не обірвавши посторонки. Стійкий, довгий, укладистий віз був перекинувся, але знову став на колеса. Уля, вчепившись однією рукою за край воза, а другою за якийсь важкий чувал, напружувала всі сили, щоб не випасти; її тут же задавили б осатанілі коні інших підвід.
Величезні гніді несамовито рвались по витолоченому хлібу серед людей та підвід, стаючи дибки, хропучи та бризкаючи піною. Раптом з брички попереду зіскочив високий, широкоплечий, світловолосий юнак з непокритою головою й кинувся, здавалось, під самі коні.
Уля не зразу збагнула, що сталося, але за мить вона побачила між кінськими головами з розвіяними гривами та вишкіреними пащами його дуже юне, свіже, з блискучими очима, з виразом незвичайного напруження та сили, з рум'янцем на щоках, вилицювате обличчя.
Схопивши дужою рукою одного хропливого коня за віжку біля самих вудил, юнак стояв між конем і дишлем, більш налягаючи на коня, щоб той його не збив дишлем. Юнак стояв, ставний, акуратний, у добре випрасуваній сірій парі з темно-червоним галстуком та білим кістяним наконечником складаної ручки, що визирав із кишеньки піджака. Другою рукою він поверх дишля намагався схопити за віжки другого коня. Тільки з роздутого під сірим піджаком бугра м'язів та з виразно позначених жил біля засмаглої кисті руки, що нею він тримав коня, видно було його зусилля.
— Тпру... тпру...— говорив він не дуже голосно, ало владно.
І в змиг той, коли пощастило схопити за віжки ще й другого коня, обидва коні разом посмирнішали в його руках. Вони ще стріпували гривами, скоса зиркаючи на нього звіриними очима, але він тримав їх, поки вони зовсім не вгамувались.