І як це воно здавалось їй раніш непримітним? В обличчі Анатолія мрів вираз душевної сили, так, саме сили — десь у складці повних губ, у широкому вирізі ніздрів.
— Толю,— сказала Уля,— Толю... ти...— Голос її затремтів, вона простягла йому через тин вузьку засмаглу руку.
І тоді він зніяковів.
— Швидше, швидше,— сказав він, боячись зустрітися з її чорними очима, що пропікали його наскрізь.
— Я вже все зібрала, під'їздіть до воріт... під'їздіть...— повторювала Улина мама, і сльози все котились і котились по її обличчю.
До цієї хвилини мати ще не зовсім вірила, що дочка її пуститься сама в цей величезний світ, який тепер розпався, вона знала, що дочці лишатись небезпечно, і от знайшлись добрі люди, і хтось дорослий з ними, і тепер усе вже дійшло кінця.
— Але, Толю, ти попередив Валю Філатову? — сказал;) Уля рішучим юлосом.— Ти ж розумієш, це моя найкраща подруга, я не можу виїхати без неї.
На обличчі Анатолія відбився такий щирий жаль, що вігі не міг, та й не намагався його приховати.
— Та коні ж не мої, і нас уже четверо... я просто не знаю,— розгубився він.
— Але ти розумієш, що я не можу її покинути й поїхати?
— Коні, звичайно, дуже сильні, але все-таки п'ять чоловік...
— От що, Толю, спасибі тобі за все, за все... Ви їдьте, а я з Валею... ми пішки підемо,— рішуче сказала Уля.— Прощайте!
— Господи, як же пішки, доню моя! Я ж тобі всі плаття, білизну в чемодан склала, а постіль?..— І мати, по-дитячому витираючи кулаками обличчя, заридала.
Благородство Улі щодо подруги не тільки не здавалось Анатолієві дивним, воно здавалось йому цілком природним, було б дивно, коли б Уля вчинила інакше. Тому він не дратувався й не виявляв нетерпіння,— він просто шукав виходу з становища.
— Та ти хоч спитай у неї! — вигукнув він.— Може, вона вже поїхала, а може, й не збирається нікуди, вона ж не комсомолка все-таки!
— Я по неї збігаю,— ожила Мотрона Савелівпа; вона вже зовсім утратила міру своїм силам.
— Та лягайте ж ви, мамо, я сама все зроблю! — сердито знеліла Уля.
— Только! Скоро ви там? — дужим звучним голосом покликав згори, від хати Попових, Віктор Петров.
— Коні, звичайно, в них сильні. На крайній випадок, ми зможемо по черзі бігти за возом,— вголос міркував Анатолій.
Та Улі не довелося йти по Валю. Тільки-но Уля з матір'ю зійшли до ґаночка будинку, там, між цим ґаночком і домашніми прибудовами, кухонькою та сарайчиком для корови, стояла серед домашніх Улі змарніла Валя Філатова. Блідість в обличчі її проступила навіть крізь густий загар.
— Валюшо, збирайся, є коні, ми його вговоримо, щоб він узяв нас обох! — швидко сказала Уля.
— Підожди, мені треба сказати тобі два слова... Валя взяла її за руку. Вони відійшли до хвіртки.
— Улю! — мовила Валя, просто глянувши їй в очі своїми широко розставленими світлими очима, що виявляли справжню муку.— Улю! Я не поїду нікуди, я... Улю! — сказала вона з силою.— Ти незвичайна людина, так, так, у тобі є щось сильне, велике, ти все можеш, і правду каже моя мама — бог дав тобі крила... Улечко, ти моє щастя на світі,— говорила Валя з жаром любові,— найщасливіше, що в мене було на світі, це ти, але я... я не поїду з тобою. Я звичайнісінька людина, я це знаю, і я завжди мріяла про звичайне... От, думала, вивчусь, піду працювати, зустріну хорошу, добру людину, вийду заміж, будуть у мене діти, хлопчик, дівчинка, буде в нас життя світле, просте, і більше ні про що я не думала. Улечко, я не вмію боротись, я боюсь пуститися кудись сама... Так, так, я бачу, тепер усе зруйнувалось, ці мої мрії, але в мене мама старенька, я нікому нічого поганого не зробила, я людина непомітна, і я залишусь, і... і прости мені...
І Валя заплакала в хустинку, яку вона весь час жмакала в руках. І Уля, раптом обійнявши й пригорнувши її до себе, теж заплакала над її такою знайомою, милою запашною русявою голівкою. *
З дитинства дружили вони, разом учились, переходили з класу в клас, ділили одна з одною перші дівочі радощі, жалі, таємниці. Уля, потайною бувши, тільки в хвилини особливого душевного стану себе розкривала, а Валя завжди розповідала їй усе-все, не встигаючи своїми почуттями за ходою Улиних признань, але хіба в юності дбають про те, щоб розуміти одне одного,— радість — у почутті довіри, в можливості поділитись. І виявилося, що вони зовсім, зовсім різні. Але стільки чистих, прозорих днів стояло за їхньою ніжною, святою дівочою дружбою, що горе розлуки шматувало їм серця.
Валя почувала, що вона відмовляється зараз від чогось найбільшого й найсвітлішого в своїм житті, а лишається щось дуже сіре, щось невідоме й жахливе.
.А Уля почувала, що вона втрачає єдину людину, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного занепокоєння розкрити всю себе, яка вона є, Уля. Вона не дбала про те, щоб подруга розуміла її, вона знала тільки, що завжди знайде відгук почуття — доброти й покірності, любові й просто чулості — в її душі. І Уля плакала тому, що це був кінець її дитинства, вона ставала дорослою, вона виходила в світ, і виходила сама.
Тільки тепер вона згадала, як Валя витягла з її волосся лілею й кинула на землю. Уля зрозуміла тепер, навіщо Валя зробила це. В момент такого потрясіння Валя догадалась, який дивний вигляд мала б з цією лілеєю в волоссі її подруга там, де висаджують у повітря шахти, і тому вона викинула лілею. Виходить, вона зовсім не була такою звичайною, як вона казала, могла вона багато чого зрозуміти.
Якесь передчуття говорило їм, що те, що відбувається між ними, відбувається в останній раз. Вони не тільки відчували, вони знали, що в якомусь особливому, душевному розумінні вони прощаються назавжди. Тому вони плакали від щирого серця, не соромлячись своїх сліз і не намагаючись їх стримувати.
Багато сліз пролито за ці роки — не тільки на донецьку, а й на всю знівечену, випалену, политу кров'ю радянську землю. Серед цих сліз були й сльози безсилля, жаху, прямого, нестерпного фізичного болю. Але скільки було сліз високих, святих, благородних — найсвятіших і найблагород-ніших, які тільки проливало людство.
Щойно заторохкотів, під'їжджаючи до воріт, довгий, з косими полудрабками, селянський, перероблений з гарби віз, завалений клунками та чемоданами, запряжений в дишель двома добрими гнідими кіньми, яких поганяв огрядний літній чоловік з гладким сильним обличчям, у напіввійськовій гімнастерці та шкуратянім кашкеті,— Уля відірвалась від подруги, низом довгастої долоні, мов подушечкою, змахнула сльози, і обличчя її набрало звичайного виразу.