ПОКИ вона вчилась на курсах, не раз бувало, що то одип, то другий курсант більше не з'являвся на заняття. Всі знали, що це значить: його випустили до строку й закинули в німецький тил.
Був душний травневий вечір, міський сад поник від духоти, обіллятий світлом місяця, цвіли акації, голова наморочилась од їхнього запаху. Любка, яка любила, щоб довкола завжди було багато людей, все тягла Сергія до кіно або "прошвирнутись" по Ленінській. А він казав:
-— Поглянь, як гарно навколо. Невже тобі не добре? — І очі його з незрозумілою силою світилися в сутінках алеї.
Вони кружляли й кружляли по саду, і Сергій дуже набрид Любці своєю мовчазністю і тим, що не слухався її.
А тим часом до міського саду із сміхом та вереском вбігла компанія хлопців та дівчат. Серед них був один з курсів, ворошиловградець Борис Дубинський, що теж був не байдужий до Любки і завжди смішив її базіканням "с точки зрения трамвайного движения".
Вопа закричала:
— Борка!
Він зразу впізнав її по голосу, і підбіг до неї й до Сергія, і зразу заговорив так, що його вже трудно було спинити.
— З ким це ти? — спитала Любка.
— Це наші дівчата й хлопці з друкарні. Познайомити?
— Звичайно! — сказала Любка.
Вони тут же познайомились, і Любка всіх потягла на Ленінську. А Сергій сказав, що він не може. Любка подумала, що він образився, і навмисне, щоб не гнув кирпу, підхопила під руку Борку Дубинського, і вони разом, викручуючи в чотири ноги неймовірні вензелі, вибігли з парку, тільки плаття її майнуло між деревами.
Вранці вона не зустріла Сергія в гуртожитку за сніданком, його не було й на заняттях, за обідом і за вечерею, і марно було б розпитувати, куди він подівся.
Звичайно, вона зовсім не думала про те, що сталося вчора в міському саду: "Подумаєш, новини!" Але надвечір вона раптом засумувала за домівкою, згадала батька й матір, і їй здалося, що вона ніколи їх не побачить. Вона тихо лежала на ліжку в кімнаті гуртожитку, де разом із нею жило п'ятеро подруг. Всі вже спали, затемнення з вікон зняли, світло місяця буйно струміло в ближнє відчинене вікно, і Любці було дуже сумно.
А другого дня Сергій Левашов назавжди пішов з її пам'яті, пемовби його й не було.
Шостого липня Любку викликав начальник курсів і сказав, що справи на фронті йдуть не дуже добре, курси евакуюються, а її, Любку, залишають у розпорядженні обласного партизанського штабу: нехай повертається додому, в Краснодон, і чекає, поки її викличуть. Якщо прийдуть німці, вона повинна поводитись так, щоб не викликати підозри. І їй дали адресу на Кам'яному Броді, куди вона повинна була зайти ще перед від'їздом, щоб познайомитися з хазяйкою.
Любка побувала на Кам'яному Броді й познайомилася з хазяйкою. Потім вона спакувала свій чемоданчик, "проголосувала" на найближчому роздоріжжі, і перша ж вантажна машина, рейсом через Краснодон, підібрала зухвале білоголове дівчисько.
Валько, розлучившися з супутниками, цілий день пролежав у степу і, тільки коли стемніло, вийшов балкою на далеку околицю "Шанхая" і кривими вуличками та завулками пробрався в район шахти № 1-біс. Він добре знав місто, в якому виріс.
Він побоювався, що в Шевцових стоять німці, і, скрадаючися, з тилу, через парканчик, пробрався на подвір'я, й причаївся біля домашніх прибудов, сподіваючись, що хто-небудь та вийде надвір. Так простояв він досить довго і вже втрачав терпець. Нарешті грюкнули сінешні двері, і жінка з відром тихо пройшла мимо Валька. Він упізнав дружину Шевцова, Єфросинію Миронівну, і вийшов їй назустріч.
— Хто такий, боже мій милостивий! — тихо сказала вона. Валько наблизив до неї чорне, заросле щетиною обличчя,
і вона його впізнала.
— Та то ж ви?.. А де ж...— почала була вона. Коли б не нічпа сутінь, в якій крізь сірий серпанок, що вкрив небо, ледве пробивалось ріденьке світло місяця, можна було б побачити, як обличчя Єфросинії Миронівни сполотніло.
— Зажди трохи. І прізвище моє забудь. Називай мене дядько Андрій. У вас німці стоять? Ні?.. Ходімо в хату,— хрипко промовив Валько, тим пригнічений, що мав сказати їй.
Любка — не та пишно вбрана Любка в яскравому платті й черевичках на високих каблуках, яку Валько звик бачити тта сцені клубу,— а проста, домашня, в дешевій кофтинці й короткій спідниці, боса, встала йому назустріч з ліжка, де сиділа й шила. Золотаве волосся вільно спадало па шию й на плечі. Примружені її очі, які при світлі шахтарської лампочки, що висіла над столом, здавались темними, без подиву втупились у Валька.
Валько не витримав її погляду й розгублено огляпув кім-пату, яка зберігала ще сліди достатку господарів. Очі його затримались на листівці, що висіла на стіні в головах ліжка. Це була листівка з портретом Гітлера.
— Не подумайте чогось поганого, товаришу Валько,— сказала мати Любки.
— Дядьку Андрію,— поправив її Валько.
— Чи то — дядьку Андрію,— без усмішки поправилась вона.
Любка спокійно обернулась на листівку з Гітлером і презирливо повела плечем.
— То офіцер німецький почепив,— пояснила Єфросинія Миронівна.— У нас тут усі дні два офіцери німецькі стояли, тільки вчора виїхали на Новочеркаськ. Як тільки зайшли, так до неї — "руський дівчина, красив, красив, блонд", сміються, все їй шоколад, печиво. Дивлюсь, бере, чортиця, а сама носа задирав, грубіянить, то засміється, а потім знов грубіянить,— он яку гру завела! — сказала мати, ганячи по-доброму дочку й вірячи, що Валько все зрозуміє як треба.— Я їй кажу: "Не жартуй з вогнем". А вопа мені: "Так треба". Треба їй так — он яку гру завела! — повторила Єфросинія Миронівна.— І можете уявити, товаришу Валько...
— Дядьку Андрію,— поправив її Валько.
— Дядьку Андрію... Не веліла мені їм казати, що я її мати, мене виставила за свою економку, а себе — за артистку. "А батьки мої,— каже,— промисловці, володіли копальнями, і їх Радянська влада до Сибіру вислала". Бачили, що вигадала?
— Та вже вигадала,— спокійно сказав Валько, уважно поглядаючи на Любку, що стояла проти нього з шитвом у руках із невиразною усмішкою дивилась на дядька Андрія.
— Офіцер, що спав на цьому ліжку,— це її ліжко, а ми з нею вдвох спали в тій світлиці,— став порпатися в своєму чемодані, білизна йому була потрібна, чи що,— розповідала Єфросинія Миронівна,— витяг оцей портретик і пришпилив до стіни. А вона,— можете собі уявити, товаришу Валько,— просто до нього, і — раз! Портретик геть. "Це,— каже,— мов ліжко, а не ваше, не хочу, щоб Гітлер над моїм ліжком висів". Я думала, що він тут її вб'є, а він схопив за руку, викрутив, портретик одібрав і знов на стінку. І другий офіцер тут. Регочуть, аж шибки дзвенять. "Ай,— кажуть,— руський дівчина шлехт!" Дивлюсь, вона справді злюща стала, червона вся, кулачки постуляла,— я від страху мало не вмерла. І правда, чи вона дуже їм подобалась, чи вони за-плішені дурні, тільки стоять, регочуть. А вона каблуками тупоче й кричить: "Ваш Гітлер потвора, кровопивець, його тільки в сортирі втопити!" І ще таке говорила, що я думала — от витягне він револьвер та й застрелить... А коли вони виїхали, вона не веліла Гітлера знімати. "Нехай,— каже,— повисить, так треба..."